Лідія Іванівна сидить на краєчку стільця. Її пальці нервово тремтять, перебирають щось невидиме. Наче щось повсякчас шукають. В очах – безмежна втома і біль, що закам’янів на обличчі, мов слід від незагоєної рани.
Її молодший син, Володимир Макуха, доброволець, уже кілька місяців вважається зниклим безвісти. Кожен телефонний дзвінок, кожен стукіт у двері розбурхує у серці жінки болісний щем та безмежний страх, але натомість вони й залишають місце надії…
— Не знаю з чого почати… — починає вона тремтячим, майже нечутним голосом. Замовкає, ковтає сльози.
Лідія говорить уривчасто, емоції вириваються назовні з кожним наступним словом. Але з її розповіді починає вимальовуватись образ хлопця — щирого, доброго, з відкритим серцем і непростою долею.
— Ви мені своїми словами розкажіть, що вважаєте за потрібне, — лагідно прошу її. — Розкажіть трохи про Володю… Про його життя до війни. Яким він був. Чому вирішив піти на війну?
— В армії він не служив, — розповідає жінка. — Він… він із тюрми пішов на передову. Я цього не приховую. Такий в нього шлях був життєвий. Так доля склалася…
— Скільки йому зараз?
— Двадцятого березня було 23…
Лідія замовкає. Її погляд знову тоне в спогадах — тих, що залишилися до війни.
— А яким він був у дитинстві? — намагаюсь м’яко повернути її до розмови. — Чому, на вашу думку, все так склалося?
— Народився у селі Вільшане на Сосниччині. У школу ходив. Душа в нього була відкрита, добра. Жалісливий такий… Але школу не дуже любив. Брат Саша, сестра Іра і Вова — нерозлийвода. Вони горою один за одного стояли, попри всі труднощі.
– Перед війною ми переїхали з села до міста. Саша, старший, з першого дня пішов добровольцем, захищав Чернігів. Три роки несе службу…
– А Володимир?
— Компанія не дуже хороша була, до якої він потрапив. Я не звинувачую — воно ж як тягнеться: хороше до хорошого, а погане… Ну і заробив собі термін.
— Це вже під час війни було?
— Так. Коли все це жахіття почалося. Наші хлопці стояли на захисті Чернігова. Донька Іра — з дітьми в підвалі. А Вова прибіг до мене: «Мамо, хочу воювати!» Йому тоді ще дев’ятнадцять було. Двадцятиріччя ми зустрічали прямо тут, під будинком, на лавці. Це вже війна тривала…
Перші дні війни — не було що їсти, у що взутися. Волонтери збирали нашим хлопцям. Вова пішов до Саші. Каже: хочу захищати Україну. Я його не пускала — ще ж дитина! Ми тут у квартирі сиділи, по підвалах не ховались, бо треба було дітей годувати, продукти шукати. А він на другий день — з рюкзаком. Не хотів і Саша, щоб брат воював, і Іра і племінники. 19 років… Куди йому воювати?
— То розкажіть, будь ласка, як він все ж опинився на фронті
— Його після арешту забрали в СІЗО. Потім повезли в Житомир. Він там щодня на фронт просився. І таки ж допросився воювати. 19 грудня його забрали. Після п’ятої години вечора приїхав військовий — я навіть записала його прізвище… Обіцяв, що буде навчання: півтора місяця, як належить, мінімум 30 днів… Вова сам дзвонив, усе розповідав. Йому ще казали: «Ти розумієш, куди ти йдеш? Всі назад хочуть, а ти сам просишся…» А він: «Не можу, мама мені передачі носить, а я тут сиджу. Я маю щось у цьому житті показати».
— Тобто він підписав контракт?
— Так. У Житомирському ТЦК. 20-го я поїхала до Києва, домовилася, щоб той військовий його провіз. Ми з ним там зустрілися. Є фотографії… А 21-го вранці пише мені: «Мамо, я їду на бойові дії». Повезли в Запоріжжя. Він мені прислав фото спорядження… Я в паніці. Питаю: «Куди ви?!». А він каже: «На Покровський напрямок, на Донецьк».
До восьмої вечора він вже був там — у селі Мирне. Ми з ним говорили щодня. Його двічі відправляли на позицію. Декілька разів — на полігон. Ну що ти вивчиш за ті кілька днів? Бігати, стріляти — та й усе. А 8 січня… я їхала в автобусі, і він каже: «Мам, не плач, добре? Мамулечка, яка ж ти в мене… Я їду на позицію. Уже не можу відмовитися». А в нього ж не було ні документів, ні підготовки, один паспорт! Не знав навіть, хто його командир. Жодного номера мені не дав, тільки того, хто відправляв на позицію. Командир, казали, у відпустці, до 10 січня…
«Це просто спостережний пункт. Ти тільки дивишся, передаєш інформацію, і все. Там безпечно». Це йому так казали, коли відправляли на позицію. А він мені це все передавав слово в слово. Я казала: «Синочку, будь ласка… не їдь…»
Перед відправкою на позицію він стояв біля машини — розгублений, наляканий, але внутрішньо вже готовий. І мені тоді сказав: «Мамо, я так хочу жити. Мені страшно». А я: «Синочку, ти маєш право відмовитися. В тебе тільки 18-й день там…». А він відповів: «Не можу, мамо. Я не можу відмовитися».
Тієї ночі ми майже не відривалися від телефону. Він писав, дзвонив, надсилав голосові. У мене вже розряджався телефон. Я не могла заснути. Вони були десь під обстрілом. Потім повідомив: «Начебто відбій. Заїхали в якусь хату». І я трохи заспокоїлася. Та то була тільки мить. Бо за кілька хвилин — нове повідомлення: «Є команда. По машинах. Ми їдемо».
Це було 9 січня, 5:28 ранку. Його останнє повідомлення. «Мамочко, я тебе дуже люблю». І сказав, що «батарея сідає» на телефоні. Перед тим ще пісні надсилав. Голосом говорив. І — все. І все.
Наступного дня — 10-го — якийсь хлопець передав номер. Я зателефонувала. Сказали, що по рації передавали: «На позиції все нормально». Я видихнула. А вже 11-го почалися дзвінки: «Вова загинув». Пишуть: «200-й». Я в паніці дзвоню заступнику. Він підтвердив: «Так, 200-й. Тіла забрали. Треба приїхати на впізнання».
Я саме була на роботі. Вирішила поїхати до рідної хати, де збиралися зустрічати Вову. З рідними були там. І за добу дзвінок з ТЦК: «Це не ваш син. Не Вова. Поплутали позивні». У Вови — «Борзий», а загинув хлопець з позивним «Бонд». Разом були на позиції… А мого Вову визнали зниклим безвісти. Тіла немає. Свідків немає. А я вже хустку чорну одягла. Ходила по хаті, мов тінь. Не могла збагнути — як так? Як можна помилитися? Як можна так з людьми…
Я хустку зняла. Сказала собі: «Ні, він живий. Сто відсотків живий».
І ми почали шукати його. Свідчення, номери, дзвінки — один казав одне, другий — інше. Одні припущення, суцільна плутанина.
– А що ви думаєте з цього приводу?
— А що я думаю? Я просто вірю, що він живий. Бо інакше — як жити? Я звернулася до командира. Він спочатку казав: «Не можемо потрапити на ту позицію». Але потім, в іншій розмові, каже: «Я, як командир, мусив туди піти. Узяв двох із бригади. Пішли — а там порожньо. Тіл немає. Позиції порожні».
Ну це так? Кажу: “Ви ж самі казали, що там окуповано. Як тоді ви туди дійшли? Як можна довіряти цим словам? Як можна матері сказати: «Твій син 200-й» — а за добу: «Ой, ні, переплутали»?
Уже після всього, після того, як сказали, що син загинув, а потім повідомили, що переплутали позивні, нам надіслали акт розслідування. Там написано: «Позиції, де перебував боєць, захоплені, ніхто нічого не знає». Але одні й далі пишуть, що 15 січня «туди ходили і не знайшли нікого».
– Ну то як думаєте, де в тому всьому правда?
— Та немає правди! Я вірю, що він живий. Я його шукаю. Серцем відчуваю, що живий Вова. І дай Боже, щоб так було.
Лідія Іванівна зверталася скрізь. І в Червоний Хрест, і в Міністерство оборони, і всюди, куди тільки можна подати запит, — подавала. І нічого. Жодного сліду. Жодної підтвердженої версії. Жодного офіційного свідка.
Разом з донькою Ірою, невісткою Світланою і племінником Костею – вони постійні учасники акцій, де чекають на повернення полонених. Вони також підтримують друга Вови — Андрія Малюченка, в надії, що кожен з них, як і її син, повернеться додому.
— Кожен обмін для мене, та й, мабуть, для всіх, хто опинився в подібній ситуації, — це як день народження, – говорить жінка. – Ми чекаємо. Ми знаємо, що він сильно поранений. Я це прямо відчуваю: контузія, можливо, втрата пам’яті.
Я його люблю, я хочу його знайти. Це така біль… Але я живу. Тримаюся. Бо ніхто, крім мене, його не шукатиме. Він сподівається на мене. Він завжди вірив у мене. У всьому — поганий чи хороший — «мама не продасть». Він мені вірші складав. Він вірив, що я його знайду.
Вона вірить, що син — живий. Що десь він, змучений, можливо, без пам’яті, без зв’язку з реальністю, але живий. Що він думає, ніби вдома його не чекають, що серце не витримає.
— Я ходила до адвоката. Хочу судитися з частиною, де Вова служив. Бо як так — 18 днів, і він уже на фронті? За законом, його ще мали навчати. А він був там без документів, без нічого. Я куди не йду — мені отака папка потрібна. А з документів частина нічого не видає, не можна нічого добитися.
Він пішов добровольцем. За того, хто зараз сидить і мені ці папери видає. За його сім’ю. Він — у 22 роки. Добровольцем. То по якому закону ви його туди відправили? А зараз мені розказуєте про закон?
Мій син не ховався за чужими спинами. Він пішов добровольцем, не маючи ні досвіду, підготовки, навіть медичну комісію не пройшов, не видали нічого — але дали кулі й наказ. А тепер — мовчать.
Я питаю: хто дав наказ? Хто відповість? Хочу отримати відповідь від бригади. Від командирів. А вони відмовчуються.
Я не зупинюсь. Я — мати. І поки я жива, я шукатиму.
Мій син живий у моїй душі, в очах племінника Кості — Моті, як він його звав. Коли дитина дивиться на фотографію дядька й каже: «Поверніть дядю» — скажіть мені, як я можу зупинитися?
Він пішов, бо вірив. Тепер я вірю за нього. І я знаю: він чекає, що я знайду правду. Я хочу, щоб про Вову почули, прочитали, моя надія і віра, що може хлопчики, які прийшли з полону, то побачать, може хтось і бачив його
…Я живу цим, цьою вірою в його життя, і що я знайду його. Це мене тримає…
