У 1923 році сосничанин Костянтин Корнєв пішов учитися на слюсаря. Через тридцять пʼять років він очолив академічний інститут у Києві, а перед тим двадцять років займався тим, чим у сорокових майже ніхто не займався, – синтезом сполук проти пухлин.
Сосниця, 1923 рік. Хлопець щойно закінчив початкову школу, і найпрактичніше, що можна зробити далі в містечку над Убіддю, – іти по ремесло. Костянтин Корнєв іде в Кролевецьку професійну школу вчитися на слюсаря.
Сосниця тоді – райцентр за девʼяносто кілометрів на схід від Чернігова, неподалік від того місця, де Сейм впадає в Десну. Убідь, на якій вона стоїть, – невелика ліва притока Десни: заплава, лози, туман над водою вранці. За чотирнадцять років до Корнєва тут народився Олександр Довженко. Сам Костянтин зʼявився на світ 15 (28) травня 1908 року. Початкову школу він закінчив у 1923-му, і далі шлях із райцентру був один – через фах. І з Сосницею його біографія зімкнеться ще раз – наприкінці.
Слюсарем він не став. У 1930-му закінчив Київський фармацевтичний інститут і отримав фах провізора. Провізор – це не аптекар за прилавком у сучасному розумінні: у ті роки він мусив знати, з чого і як ліки зроблені, вміти зважити, змішати, перевірити чистоту речовини. Фактично це була школа практичної органічної хімії, і саме звідти Корнєв вийшов на свій справжній фах.
Ще три роки – аспірантура, і 1933-го він уже хімік-органік.
Далі був відрізок, про який довідники пишуть коротко. За завданням Головного хімічно-військового управління Корнєв вивчав індикацію та дегазацію отруйних речовин. Індикація – це виявити: зрозуміти, чим саме отруєне повітря, вода або ґрунт, і зробити це швидко, польовим методом, без лабораторії. Дегазація – знешкодити: підібрати речовину, яка розкладе отруту на нешкідливі уламки. Обидві задачі впираються в те саме – треба точно знати, як поводиться молекула.
У роки Другої світової він очолював лабораторію на центральному науково-дослідному військово-хімічному полігоні.
Паралельно він працював як звичайний хімік-органік. У 1939-му розробив низку аналітичних методів і реакцій, і того ж року йому присудили ступінь кандидата хімічних наук – без захисту дисертації, за сукупністю зробленого. Тоді ж він прийшов до Інституту органічної хімії Академії наук УРСР, де пропрацював вісімнадцять років.
А з 1945-го почалася друга робота, яка й виявилася головною.
Український науково-дослідний санітарно-хімічний інститут виріс із двох самостійних санітарно-хімічних лабораторій, які працювали з 1932 року в Харкові та Києві. У 1944-му, після повернення з евакуації, інститут відновлював роботу практично заново, і в його історії Корнєв стоїть у переліку професорів, на яких цю установу тоді збирали.
Того року він прийшов туди й заснував власну лабораторію. Її предмет – синтез сполук, які б діяли проти злоякісних пухлин.
Варто уявити, що це означало в сорокових. Хіміотерапія раку тільки-но народжувалася як напрям: ідея, що пухлину можна вбити не скальпелем і не променем, а речовиною, ще не мала за собою ні перевірених класів сполук, ні надійних способів оцінити результат. Синтезували десятки речовин, щоб хоч одна показала хоч якусь вибіркову дію. Чоловік, якого перед тим учили розпізнавати отрути, тепер шукав отруту, вибіркову до пухлини, – ту, що вб’є хворі клітини раніше за здорові.
Лабораторією він завідував до 1962 року, сімнадцять років. За даними Інституту фармакології та токсикології – правонаступника санітарно-хімічного – протягом 1944–1965 років його науковці створили протипухлинні препарати ембітол, етимідин, бензотеф і новембітол. Результат тут колективний, і саме так його й фіксують: не одне прізвище, а інститут.
Свої наукові статті Корнєв друкував переважно в «Українському хімічному журналі» – про арилдіетилентриаміди фосфорної кислоти, про фторовмісні сполуки того самого ряду, про аміни з хлоретильними групами. Назви, зрозумілі кільком сотням людей у країні. Але поруч із його прізвищем у цих публікаціях щоразу стоять інші: Проценко, Хоменкова, Богодист, Човник, Пазенко. Так у списку літератури видно те, чого не видно в біографії, – навколо нього збиралися люди. Основні його публікації охоплюють 1956–1965 роки: те саме десятиліття, на яке припали і лабораторія протипухлинних препаратів, і директорство.
Ступінь доктора хімічних наук він захистив у 1957 році – через двадцять чотири роки після аспірантури. У ці двадцять чотири роки вмістилися завдання хімічно-військового управління, полігон, повоєнне відновлення санітарно-хімічного інституту й дванадцять років лабораторії протипухлинних препаратів. Наукові звання прийшли до нього наприкінці цього відрізка, а не на початку. Професором став у 1960-му, членом-кореспондентом Академії наук УРСР – у 1961-му. Академіком не став ніколи.
Тим часом хімія в Україні розверталася в бік полімерів, і Корнєва поставили керувати цим розворотом. У 1958 році в Києві створили окремий академічний інститут під високомолекулярні сполуки, і першим його директором став саме він. Керував до 1965-го.
Установа починалася майже з нуля, і напрями довелося вибирати самому. Корнєв очолив лабораторію синтезу полімерів і взявся за хімію триазину – кільцевої молекули з трьох атомів вуглецю й трьох азоту. Кільце це міцне й погано горить, тому похідні симетричного триазину пішли в полімерні матеріали як комономери: додаєш таку ланку в ланцюг – і матеріал починає тримати температуру.
Під його керівництвом в інституті синтезували перший поліуретан. Далі розробили безізоціанатний спосіб одержання поліуретанів – з хлоровмісних діамінів. Класична технологія поліуретану стоїть на ізоціанатах, а це найтоксичніший реагент у ланцюжку; обійти його означало зробити виробництво безпечнішим для тих, хто стоїть біля апарата.
Потім були хлоровмісні етерогліколі, з яких вийшли вогнезахисні полімери з доброю адгезією до сталі – покриття, що тримається на металі й не підтримує горіння. Поліетероамідоуретани, які лягли в покриття для шкіри. Термостійкі гідроксилвмісні поліоксазолідони. Речі без гучних назв, з яких потім складається обшивка та ізоляція.
Одночасно він очолював Координаційну раду з проблеми «Полімери» – зводив докупи роботу науково-дослідних установ і заводських лабораторій полімерної хімії по всій Україні. Це вже була не лабораторна, а диспетчерська робота: хто що синтезує, які теми дублюються, кому передати результат на завод.
За життя Корнєв опублікував понад двісті наукових праць і отримав тридцять авторських свідоцтв на винаходи. Підготував одного доктора і двадцять кандидатів наук – двадцять один захист за одним прізвищем керівника. Для порівняння: це приблизно один захищений учень на кожні два роки роботи.
У 1965-му на посаді директора його змінив Юрій Ліпатов. Інститут, який Корнєв починав із порожніх кімнат і кількох тем, працює донині – тепер уже в системі Національної академії наук.
Помер Корнєв 8 жовтня 1974 року. Не в Києві – у Сосниці, у тому самому містечку над Убіддю, звідки півстоліття тому поїхав учитися на слюсаря. Там і похований.
На надгробку немає ні звань, ні посад, ні згадки про інститут. Лише те, ким він був для матері, сестри, друзів і учнів.
Джерела:
Корнєв Костянтин Арсенович, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Корнєв_Костянтин_Арсенович
Інститут хімії високомолекулярних сполук НАН України, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Інститут_хімії_високомолекулярних_сполук_НАН_України
Історія Інституту фармакології та токсикології (правонаступник Українського санітарно-хімічного НДІ) – http://ift.org.ua/uk/node/3/
Відділ медичної хімії ІФТ – http://ift.org.ua/uk/node/42/
Сосниця, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сосниця
Сосницька селищна громада, Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сосницька_селищна_громада
Світлини: з архівів Вікісховища та української Вікіпедії
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Сосниці, її вулиць і сосничан – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Сосниця» / «Місцеві медіа»