Людина, яка зібрала Сосницю: історія Юрія Виноградського – краєзнавця, на музеї якого виріс музей Довженка

Один музей він відкрив 1 липня 1920 року – і за десять років той став одним із найкращих в Україні. Другий музей – філію Довженка – створили у 1958-му всередині першого. Третій музей – уже імені самого Виноградського – назвали його іменем лише у 1993-му, через двадцять вісім років після смерті. Між першим і третім – арешт 1938-го, окупація, повоєнне вигнання з власного музею та спартанська старість у хаті на Бардоносовій кручі. І все це життя – у Сосниці, куди він 47-річним юристом повернувся з Варшави, щоб більше нікуди не поїхати.

Народився Юрій Степанович 23 квітня (5 травня за новим стилем) 1873 року в Сосниці – у родині настоятеля Покровської церкви Стефана Виноградського. Батько мав орден Святої Анни III ступеня, але помер, коли Юрію було тринадцять. З пʼятнадцяти хлопець заробляв на себе репетиторством. Сосницьке приходське училище, Чернігівська чоловіча гімназія (срібна медаль, підпільний самоосвітній гурток, перечитаний Шевченко), і – 1892 року – юридичний факультет Київського університету святого Володимира.

У статут Чернігівського студентського земляцтва в Києві він вписав формулу, яка стане його життєвим девізом: «Вірно служити народові». Ніякого козацького антуражу – просто тиха юридична присяга самому собі.

Далі – майже двадцять років звичайної юридичної карʼєри. 1897 року він у Варшавській судовій палаті, дослужується до колезького радника, від 1907-го – член Петриківського окружного суду. Одружується з Наталією Зубок-Мокієвською із сусіднього Макошиного, у Варшаві народжуються син і донька. Бронзова медаль за участь у Всеросійському перепису 1897 року. Життя, яке мало б завершитися пенсією у тій самій Варшаві.

Але 1914-й, світова війна, – і Виноградський повертається до Чернігова. У 1917–1919 роках він уже не суддя, а співзасновник Чернігівського комітету охорони памʼяток старовини, голова губкопмісу, голова губернської архівної комісії. А влітку 1920-го остаточно переїжджає до батьківської Сосниці. Купує ще 1906-го собі житло на Бардоносовій кручі над Убіддю – «де колись жив гетьман Дорошенко, де була садиба лікаря Шафонського». Пізніше казатиме сусідові:

«Я однолюб. Як закохався в Сосницю в дитинстві, то вже й на все життя. Гарний Київ, де я закінчував університет, гарна і Варшава, де я працював юристом. Але завжди тягло сюди, на Бардоносову кручу. Це найкрасивіше місце в Сосниці».

1 липня 1920 року в Сосниці відкрився історико-археологічний та етнографічний музей – один із перших в Україні. Завідувачем призначили самого Виноградського. На початку 1921 року він очолив і Сосницьке науково-дослідне товариство – дві секції, філіал у Мені, бібліотека понад дві тисячі пʼятсот томів, серед яких стародруки і рукописи.

Того ж 1921-го в нього стався крововилив у мозок. Дали другу групу інвалідності, визнали непридатним до роботи. Виноградський не підкорився і пропрацював ще сорок чотири роки.

Саме Виноградський першим дослідив родовід Олександра Довженка. Встановив, що козацький рід Довженків іде від середини XVIII століття, а найстаріший відомий предок – козак Карпо Довженко, який переселився з Полтавщини до Сосниці. У музеї Довженка досі зберігається його рукопис «Дещо про рід Довженків» і два листи, у яких він листувався з різьбярем Миколою Колєновим про портретну схожість старого Семена Довженка з онуком Олександром. А коли Юлія Солнцева готувалася знімати «Зачаровану Десну», консультувалась саме з Виноградським.

Червень 1938-го. Хтось із сусідів побачив, як чоловік розглядає дивні глиняні уламки з якимись рисочками, і написав куди слід: мовляв, розшифровує щось для Китаю. Ті черепки були неолітом – із Бурімської стоянки, яку Виноградський сам знайшов на Сосниччині. 65-річного краєзнавця заарештували за стандартним звинуваченням у «причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації». У грудні 1938 року звільнили – за відсутністю складу злочину. Він повернувся до музею.

1941–1943 роки – нацистська окупація. Виноградський залишився при музеї. «Найцінніші експонати вдалося сховати, але багато інших німці вивезли». Після війни отримав медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні». І нову для себе біду: нове керівництво музею давало зрозуміти, що вчений зайвий. Йому було вісімдесят. Він пішов – і, як писав у спогадах Іван Дяченко, «навіть не ходив тією вулицею, де був музей – так йому боліло».

Сосниця памʼятає одну сцену 8 вересня 1957 року, у день народження Довженка, через рік після смерті режисера. 84-річного Виноградського забрали на вшанування в батьківську хату Довженка на Вʼюнищі. Пізніше він розкаже про цей день сам:

«Я був у хаті разом з Козловським і його друзями. Козловський, знаменитий Козловський, співав, виступав з промовою. Підсуха читав вірші. Минко і Дудко (зять Довженка) виступали з промовами, бандуристи капели Андрія Бобиря грали. Все це відбувалось у вулочці біля хати при великій кількості людей. Було дуже урочисто. Спів Козловського мене схвилював. Мені приділили увагу таким чином, щоб я не загубився у натовпі, а також запропонували відвезти мене „Побєдою” додому».

Крім музею, Виноградський залишив те, чим його досі цитують мовознавці. У 1928 році в першій книзі «Українського діалектологічного збірника» вийшла його праця «До діялектології Задесення. Говірка м. Сосниці та деякі відомості про говірки сусідніх районів». Пізніше – статті про назви міст, сіл і річок Чернігівщини, про фонетичні особливості менських і сосницьких говірок у памʼятках XVII–XVIII століть. Неопублікований топонімічний словник Чернігівщини. Листувався з Михайлом Грушевським. Співпрацював з Історико-географічною комісією ВУАН.

Помер Юрій Степанович Виноградський 4 березня 1965 року в Сосниці – 91 рік життя. Похований на сосницькому кладовищі. У 1958-му, за сім років до його смерті, при Сосницькому краєзнавчому музеї відкрили філію – майбутній літературно-меморіальний музей Олександра Довженка. Інакше кажучи, сьогоднішня головна культурна інституція Сосниччини виросла саме з музею Виноградського.

У 1993 році, до 120-річчя від дня народження, Сосницькому краєзнавчому музею присвоїли його імʼя. А в 2023-му – через 58 років після смерті – Виноградському посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин Сосниччини». Одна з вулиць Сосниці носить його імʼя.

Те, що ми сьогодні називаємо культурною Сосницею – з музеєм Довженка, з генеалогією роду, з діалектологічною картою, з 50-ма неолітичними стоянками на обліку, з девʼятьма давньоруськими городищами – майже все це зібрав або описав одна людина, яка про себе казала коротко: «однолюб».

Джерела

«Юрій Степанович Виноградський. Біобібліографічний покажчик» – Чернігів: ОУНБ ім. Короленка, 2010 – https://libkor.com.ua/php/editions_files/Vunogradsbkuy.pdf

Ольга Ярмуш. «Юрій Виноградський» – «Світ-Інфо», №243, 25.05.2023, с. 12 – https://libkor.com.ua/storage/php/news_files/news_about_us/SI_N243_25.05.23_12.pdf

Виноградський Юрій Степанович – Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Виноградський_Юрій_Степанович

Мовна історія України – http://movahistory.org.ua

«Довженко і Полтавщина» – День – https://day.kyiv.ua

Світлини: Wikimedia Commons (родинне фото 1879 – Сосницький краєзнавчий музей ім. Ю. С. Виноградського, public domain; садиба-музей Довженка – Віктор Польовий, WLM 2012/2016, CC BY-SA; Покровська церква та центральна площа – Ake1bI4, WLM 2013, CC BY-SA 3.0)

P.S. Якщо у вашому родинному архіві збереглися старі світлини Сосниці, музею, родини Виноградських чи самого Юрія Степановича – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot

«Наша Сосниця» / «Місцеві медіа»