Киріївка – невелике село в Сосницькій громаді. Трохи більше двох сотень мешканців. Але для кожного, хто бодай раз тут побував, воно назавжди залишається місцем сили і душевного спокою. Тут якось не прийнято відмежовуватись, закриватись, ховатися. Киріївка – це приклад соціальної згуртованості, людяності та небайдужості.
З Тетяною Гоначеренко, старостою східного старостинського округу громади, неквапливо йдемо по Киріївці.
– Ви зараз самі побачите, які тут люди,– говорить пані Тетяна. – Та село все таке. Непросте. Принципове. І небайдуже.
Староста на мить зупиняється і починає усміхатися:
– От подумала про Киріївку і присмішило трохи (сміється). Знаєте, це справді унікальне село. Тут на одному кінці хтось покличе на допомогу, пів села прибіжить. Хтось з відром, хтось з молотком, хтось з лопатою. В зележності, чим саме потрібно допомогти. Люди горою один за одного. Як кажуть, і в радості і в горі. Один за всіх і всі за одного. У нашій громаді таких сіл я не бачила…
БК – Будинок культури
Біля входу в сільський Будинок культури мене вже зустрічає пан Віталій. Він художній керівник тут. І не тільки худрук. Тут усі звикли на собі тягнути багато різних обов’язків. От що вмієш робити – те і робиш. І жоден не скаже, що це ж не мої функції і що мені за це не платять. Тут таке не працює.
Всередині приміщення тепло і затишно. І не лише від буржуйок. Тепло – від людей.
Всюди квіти. На підлозі – ні порошинки. На стінах – плакати, рушники, малюнки. У коридорах – шафи з реквізитом, акуратно складені костюми, розвішані хустки, стрічки, сценічні спідниці. Тут усе на своїх місцях. Ніякого безладу. З зали чути спів – проходить репетиція святкового концерту до Дня Збройних Сил.
Тетяна Гончаренко, староста східного старостинського округу:
– Вони тут усі особливі. Треба сітки плести? Клич кинули – і вже повний клуб. Треба хлопцям свічки зробити? Збиралися і в клубі, і в колишній сільраді. Вони такі, якщо треба – значить треба. Треба гроші зібрати на допомогу? Зберуть. Якщо не вистачатиме – концерт організують. Концерти не можна? Заборонили? Ну, нічого! Зробимо концерт онлайн, але все одно збір закриємо. Це – Киріївка! Тут для ЗСУ збирають інколи більше, ніж будь-де…
«Ми душею і серцем тут»
Будинок культури – це серце Киріївки. У прямому й переносному сенсі. Саме тут збираються, співають, грають, плетуть сітки, сміються, інколи плачуть, але завжди – тримаються разом.
– Ганно, ви керуєте Будинком культури шість років, – звертаюся до директорки Будинку Культури Ганни Січко. – Ви казали, що вже не розрізняєте, де директор, а де художній керівник – настільки зжилися з місцем.
– Та так воно і є. Ми з Віталієм не розділяємо, хто шо робить. Душею і серцем – ми тут. Це не робота, це життя. Робочий день у нас… (сміється). Та який там день! У нас і вихідних немає. Понеділок і четвер – офіційно вихідні, але люди приходять плести сітки, і ми теж тут. Бо як же я не прийду, не натоплю грубки, не відкрию приміщення? І Віталій так само…
Худрук Віталій Лойченко живе в Сосниці, але в Киріївці майже щодня. Зізнається, що клуб для нього це наче друга домівка, сім’я. Їздить на роботу щодня, інколи по кілька разів. Возить артистів із Сосниці, Загребелля, сусідніх сіл. А як не привезти, коли люди хочуть співати? Говорить, що і світломузику всю сам докупляв. Усміхається, коли про це говорить, бо має відчуття, що тут, у сільському Будинку культури концертної ілюмінації більше, ніж у деяких міських палацах культури. А слідкує він за цим так прискіпливо, бо хоче, щоб глядачам було приємно, навіть якщо глядачі – онлайн.
Про концерти, які стали рятівною ниткою між людьми
– Концерти зараз проводити не можна, – розповідає пані Ганна. – То ми перейшли в онлайн. Знімаємо номери, викладаємо у Facebook. Спеціально камеру купили для цього – свою, не чекали, поки хтось дасть. Люди дивляться, пишуть, плачуть, дякують… і донатять. У нас уже було по 20-21 тисячі гривень за один концерт. З Польщі, з Києва, з Чернігова, навіть аноніми гроші переказують.
– Одна жінка, яка втратила чоловіка на війні, донатить постійно, – додає Галина Лойченко, керівниця фольклорного ансамлю. – Останній раз 8 тисяч. Каже: «Робіть добро, бо хлопці там тримаються».
25 учасників концерту. В селі мешкає трохи більше 200…
– У нас у концерті бере участь по 25 людей, – розповідає пан Віталій. – Уявіть – чверть села! Раніше хор був 29 осіб. А зараз і молодь, і молодиці, і старші жінки. Вони в костюмах гарних, у вишиванках, у спідницях – все за власні кошти. Бо хочеться бути красивими на сцені. Та й народ у нас співучий, від природи.
«Таланти вирощуємо самі»
– У нас діти на концерти приходять, – усміхається пані Галина. – Молодь. Жінки. Приходять навіть ті, хто щойно корів подоїв. Сміємося: у Киріївці і корів тримають, і в концертах встигають брати участь. Таланти вирощуємо самі – із простих людей.
Літні дискотеки – життя вирує попри війну
– Кажуть, у вас на дискотеках дітей не злічити. Теніс, більярд, дартс – там черги шикуються!
Ганна Січко:
– Та то правда! У середу й п’ятницю – повний клуб. Бо діти ж приїздять до бабусь. З сусідніх сіл приходять. Молоді мами з з дитячими візочками – теж приходять. У колясці менше, а за руку тримає старшого. Дітям свято треба. Бо й так навколо все чорне і сіре від війни. То ми хоч трохи тих діток розважаємо. Дитячих візочків біля клубу – повно. І велосипедів, і машин. Ото сміху!
Будинок культури – теплий навіть узимку, без газу, на двох буржуйках
– Село без газу. Як справляєтеся?
Віталій Лойченко:
– Дровами. Топимо дві буржуйки. Дрова носимо з дому, біля будинку культури вирубуємо, розчищаємо навколишні місцини. Де знайшли, де хтось приніс. Три причепи привезли нам більш ніж три роки тому – на них тримались. Але скажу так: за 15 років роботи ніколи не мерзли. В клубі має бути тепло – і крапка.
«Кімната для сіток — це наш маленький музей»
Тут пахне нитками, кавою, деревом і історією. Бо саме тут – музейна експозиція, створена руками і пам’яттю односельців. На стінах – рушники з 1910 року і до нашого часу. Є весільні, подарункові, родові. Є такі, що передавалися з покоління в покоління. Вишивка – дрібна, тонка, старовинна. Кольори – приглушені, благородні. На деяких рушниках уже стерлася нитка, але не стерлася душа.
Поруч – рамки з грамотами, подяками, нагородами. Фотографії колективів, які виступали десятки років тому.
Віталій Лойченко:
– Ми називаємо цю кімнату музеєм. Бо так воно і є. Тут кожна річ – з історією. Ми все зберігаємо. Бо це наша пам’ять. Це те, що дає сили.
Коли люди збираються плести сітки, вони плетуть їх під наглядом предків. Під поглядом цих рушників і фотографій. Під тими історіями, що пережили війни, голод, втрати – і вистояли.
Про сітки, свічки, теплі речі і… людей
Галина Лойченко:
– Плетемо сітки щодня. По дві–три сітки за раз. 16–18 людей стабільно ходить. За ці роки війни стільки сплели – не злічити. І свічки окопні робили, і шкарпетки в’язали, і килимки. Бо хлопці наші воюють. І ми хочемо їм допомогти. Це робота благородна. Вона нас єднає. Ми тут і працюємо, і говоримо, і підтримуємо одне одного. Розуміємо, заради чого”.
Про бібліотекарку Наталю, свято Миколая і Романа Солодаренка
Віталій Лойченко:
– Наталія Жабко, наша бібліотекарка, з нами завжди. Ми разом програми робимо, і свята організовуємо теж разом. Скоро свято Миколая – подарунки будуть дітлахам. Це нам Роман Солодаренко допомагає. Він тут, у Киріївці, народився. Потім у Кудрівку з родиною переїхав. Зараз займається бізнесом у столиці. Футбольний клуб “Кудрівка” – це його дітище. Він у прем’єр-лізі України грає. Разом з “Динамо”, “Шахтарем”. Ви уявляєте: де Кудрівка, а де Київ, Дніпро, Донецьк?! Роман і нам допомагає. На штори дав, і сцену допоміг облаштувати. Взагалі часто виручає. Людина з великим серцем.
Про людей, які сумні дні перетворюють на світло
Коли слухаю цих людей, здається, що навіть буржуйка в їхньому клубі гріє якось по-особливому.
– Ви втомлюєтеся? Робите так багато – і концерти, і сітки, і дискотеки…
Ганна Січко:
– Ми не для себе. Ми для людей. Для села. Для хлопців, які нас захищають. І поки маємо здоров’я – будемо працювати.
Віталій Лойченко:
– Культура – то душа. Якщо душа сильна – і країна сильна.
– А що вам найбільше запам’яталось за час війни?
– Найбільше? – пані Галина на мить замислюється. – Мабуть єдність. Те, як люди тягнуться одне до одного. Як бабуся пенсію принесе: «То вам на сітку». Як дитина запитає: «А коли закінчиться війна?» І як жінка, яка втратила чоловіка, приходить і каже: «Тримайтеся. Ви робите важливу справу».
– За останній концерт онлайн ми зібрали понад двадцять тисяч, – говорить Віталій. – Люди писали: «Дякуємо за вашу працю». А ми дякуємо їм – за віру, за підтримку.
Тут немає газу, але є тепло. Тут немає мирного життя, але є велика любов. Тут немає великих сцен, але є велике мистецтво.
Головне – тут немає байдужих людей. А є тільки ті, хто кожним днем, кожною сіткою, кожною піснею, кожною доброю справою наближає нашу Перемогу.
І якщо десь у світі є місце, де слово «єдність» звучить найщиріше – то це маленька, але така велика душею Киріївка. Село, де завжди допоможуть.
Катерина Мазко, Сергій Бондаренко, “Місцеві медіа”.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.