У книжці, яку українські емігранти видали в Мюнхені 1956 року, є світлина з підписом на чотири рядки. Знімок Всеукраїнської православної церковної ради 1924-1925 років. Перший ряд, четверта постать зліва – «Протодиякон Василь Потієнко». Уродженець Сосниці, тоді ще й тридцяти не мав, а вже керував канцелярією церкви, яка щойно постала на всю Україну.
Церква ця називалася Українською автокефальною православною. Її створили 1921-го й ліквідували 1930-го. Десять років – і по всьому.
Потієнко пройшов ці десять років у ролі, яку рідко хтось помічає. Він був секретарем: писав протоколи, вів листування, реєстрував ухвали. Той, хто тримає папери, коли навколо все розсипається.
Народився він у Сосниці, повітовому містечку Чернігівської губернії, 1898 року. Точна дата – питання відкрите: діаспорні видання подають 9 квітня, а анкета кримінальної справи, що зберігається в архіві Служби безпеки України, – 27 грудня. Дослідниця Ганна Горбунова, працюючи з документами Центрального державного архіву зарубіжної україніки, припускала ще й 1893 рік. Розходяться джерела і щодо батька: за матеріалами справи він був фельдшером, за висновками Горбунової – дияконом.
Навчався в Чернігівській духовній семінарії. Потім, уже за радянської влади, вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, згодом до Кооперативного інституту – за анкетними даними, жодного з них не закінчив.
На початку 1921 року його висвятили на диякона УАПЦ. Того ж року заарештовували тричі. Один з арештів – з 6 листопада по 20 грудня – провело Сосницьке політичне бюро. Тобто рідне містечко.
У жовтні 1921-го він поїхав до Києва делегатом від Чернігівщини на Перший Всеукраїнський православний церковний собор. Тривав той з 14 по 30 жовтня в Софії Київській. Там обрали митрополитом Василя Липківського, і саме там нова церква вперше заявила про себе на повний голос.
Через двадцять три роки, вже в еміграції, Потієнко напише про той жовтень: «Собор цей – величезної ваги подія в усій історії України. З 1928 року ношу я в памʼяті своїй багато подій з життя української Церкви. Мріяв про те, щоб записати свої спогади. Але не підносилась рука в тих умовах державної системи України».
У квітні 1922 року Потієнка призначили секретарем Всеукраїнської православної церковної ради. Фактично на нього лягла вся канцелярія. У червні того ж року разом з митрополитом Липківським обʼїхав парафії Чернігівщини – вів свого владику власним краєм.
З 1924-го по 1926-й очолював ВПЦР. Саме на ці роки припадає найактивніший період церкви. Працювала фінансово-видавнича комісія: коштом переважно приватних пожертв друкували богословську літературу українською мовою – справа, якої доти майже не було.
Це був пік. Далі почалося згортання.
Арешти йшли один за одним, і кожен мав свою дату й свій відділ. З 4 червня по 6 грудня 1926-го – Київський відділ ДПУ. З 19 лютого по 18 квітня 1927-го. З 19 грудня 1929-го по 19 січня 1930-го – ДПУ в Харкові. У 1930-му він проходив свідком у справі Спілки визволення України, але засудженим не був.
За висновком Горбунової, 1928 року Потієнко зрікся дияконського сану й вийшов з УАПЦ – через постійні арешти, тиск і страх за родину.
Саму церкву ліквідували 1930-го. Більшість людей із тієї світлини 1924-1925 років розстріляли або заслали.
Потієнко натомість жив у Харкові, за адресою Залютинська, 67. У тому ж будинку містилася редакція часопису «Церква і життя» й мешкали архієпископ Олександр Ярещенко та митрополит Іван Павловський. Працював літературним редактором і коректором у «Літературному журналі». Мав дружину Інну Денисівну й сина Юрія.
28 березня 1938 року його заарештували знову. Під час обшуку вилучили паспорт, членський квиток, військовий квиток і друкарську машинку. Тримали в чернігівській вʼязниці. Справу відкрили 15 квітня 1939-го – і наприкінці того ж року закрили, а обвинувачення зняли. З-під варти він вийшов.
Тут історія перестає бути простою.
2023 року чернігівські історики Вікторія Хромова й Костянтин Ячменіхін опублікували в «Культурологічному альманасі» аналіз тієї справи 1939 року за документами Галузевого державного архіву СБУ. Їхній висновок: Потієнко співпрацював з органами держбезпеки під агентурними псевдонімами «Сорбонін» і «Редактор», причому, за довідкою 1941 року, від 1922-го. Автори спираються також на документ, оприлюднений 2022 року в монографії історика Юрія Шаповала.
За тією ж публікацією, слідчі не підтвердили факту заслання 1934 року, про яке пишуть діаспорні джерела, а сам Потієнко на допитах згадував зустрічі з членами УАПЦ у Києві та Харкові в 1935-1937 роках.
Це різко розходиться з тим, як його подавали еміграційні видання – Липківський, Явдась, «Мартирологія українських церков». Там він мученик і свідок.
Наскільки повно архівна справа НКВС описує реальну людину – окрема й непроста тема; такі документи писали ті самі органи, що фабрикували десятки тисяч інших. Але висновок дослідників оприлюднений, спирається на архівні аркуші й наразі не спростований.
Сосниця у цій біографії присутня не лише як графа «місце народження».
За діаспорними виданнями, саме на Сосниччині Потієнко заснував двадцять парафій УАПЦ – тобто перший його церковний досвід був не київський, а тутешній, по селах над Убіддю. Перший арешт – теж звідси, від Сосницького політбюро. У червні 1922-го він привіз на Чернігівщину митрополита.
І коли 1938 року слідчі шукали свідків проти нього, серед допитаних були люди звідси: Гордей Гурбик, учитель із села Купчичі Сосницького району, і рідний брат заарештованого – Петро Васильович Потієнко.
1941 року Потієнко став «керуючим справами» єпархіального управління УАПЦ у Харкові. 1943-го виїхав з України. 1944-го, вже в Німеччині, сів нарешті писати спогади, про які мріяв два десятиліття.
12 квітня 1945 року він загинув по дорозі з Берліна до Веймара – від ран, дістаних під час обстрілу з літака. До кінця війни лишалося менш ніж місяць.
Від людини лишилося те, з чим вона працювала все життя: папери. Протоколи ВПЦР. Спогади, дописані за рік до смерті. Аркуші кримінальної справи № 75973-фп. Агентурна довідка з чужим іменем. Чотири рядки підпису під груповою світлиною в мюнхенській книжці.
Читати їх разом важче, ніж поодинці. Але тільки так і виходить біографія, а не житіє.
Джерела:
Хромова В., Ячменіхін К. Кримінальна справа 1939 р. Василя Васильовича Потієнка // Культурологічний альманах, вип. 1, 2023 – https://almanac.npu.kiev.ua/index.php/almanac/article/view/143
Явдась М., прот. Українська Автокефальна Православна Церква. 1921-1936. Мюнхен-Інгольштадт, 1956 – https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/2134/file.pdf
Горбунова Г. Постать протодиякона Василя Потієнка в історії Української Автокефальної Православної церкви (за документами ЦДАЗУ) // Сіверянський літопис, 2011, № 5, с. 72-80
Зінкевич О. та ін. Мартирологія українських церков. Т. 1. Торонто: Смолоскип, 1987, с. 93-94
Шаповал Ю. Непрощений. Олександр Довженко і комуністичні спецслужби. Варшава-Київ-Харків, 2022
Василь Потієнко – стаття в українській Вікіпедії – https://uk.wikipedia.org/wiki/Василь_Потієнко
Світлини: з фондів Wikimedia Commons та цифрової бібліотеки Diasporiana
P.S. Якщо у вас збереглися старі фото сосницьких церков або документи 1920-х років – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Сосниця» / «Місцеві медіа»