МІСЦЕВІ Віталій Онищенко: «З тим ведмедем була морока. Все викував. Кожну голочку соснову. А потім глянув – а ведмідь без…яєць. Ну, як йому без цього? Теж зробив. Ох і наслухався тоді від людей…»

Віталій Онищенко – майстер-коваль із Сосниці, який перетворює метал на справжні витвори мистецтва. Сам про себе каже: «Я – коваль. А ще – токар, столяр, художник, інженер, конструктор, скульптор. Можу майже все».

Його роботи прикрашають рідне селище і створюють у ньому якусь особливу душевну атмосферу. Місцеві мешканці та гості вже запостили у соцмережах, мабуть, тисячі світлин, створених біля сосницьких кованих фотозон та скульптур.
Натхненний творчістю та історією, Онищенко створює як класичні, так і фантастичні композиції, зокрема металевий образ культового «Чужого». Попри виклики війни та економічні труднощі, Віталій Іванович продовжує свою справу і хоче якомога більше свого мистецтва залишити в рідному краї.

ЖИТТЄВЕ…

– Віталіє Івановичу, ви таким непосидючим, енергійним та прямим і в дитинстві були?

• Був. Нічого не змінилося. Ви ж знаєте, що люди не змінюються? (усміхається). В дитинстві у мене що не день, то якась витівка. То нову клейонку пошматував батьковою бритвою, то на уроці біології виліпив для макету людини чоловічий статевий орган із пластиліну, то на свято першого дзвоника у новому костюмі в калюжу впав. Не дитинство – краса!

– А вчилися як?

• Вчитися, якщо чесно, мені не подобалося – уроки були нудні, системі, яка тоді існувала, мені, бунтарю і шибайголові, підкорюватися не хотілося, а сидіти рівно та слухати вчителя було, щонайменше, нудно. Тому був творчий та непокірний. І розважався як міг – занурювався у вивчення літератури та мистецтва, творив, коли мав змогу. Часи радянського союзу багатими на розмаїття не були – м’які іграшки, і ті «дерев’яні». Тому сам себе розважав…

Однією з історій зі свого дитинства Віталій Іванович залюбки поділився і словесно, і показав її у книжечці «Дарунок від серця», яку видали доньки коваля і заповнили її пригодами батька:

«Прийшов зі школи. Вересень ще дарує тепло. Йти у хату не хочеться зовсім. Піду нарву яблук. Портфель повісив на свинячу кошару. Замріявся. Сад шумить. Сонце лагідно гріє. Птахи співають. Осінь дарує теплі дні бабиного літа. Як добре! Назбирав антонівки. Скуштував – кисла. Згадав про солодку грушу у саду. Натрусив, наївся досхочу. Ліг на траву. Поспостерігав 22 життям мурашок, послухав птахів, покопирсався паличкою в землі. Сутене. Пора йти до хати.
Аж раптом… А де мій портфель? Згадав! Підбігаю до кошари – нема! Аж дивлюся: свині тягають у лайні і портфель, і все, що в ньому було! Ой пробочку! Влетить же від матері! Що робити?

Безстрашно відкриваю кошару. Роблю перший крок і відчуваю, як смердюча жижа наповнює черевики. Нові та єдині, які купувалися мені раз на рік на ярмарку напередодні першого вересня. Бачу свій портфель у пащі найбільшого кабана. Смикаю за портфель. Кабан продовжує міцно тримати здобич. Смикаю ще раз. Реакції нуль, тільки незадоволене рохкання у відповідь.

— А ну, віддай, потворо! – кричу я.

Розізлився я тоді не на жарт. Та як дам йому ляпаса поміж вуха! Кабан чи то від несподіванки, чи то від образи завищав, бриконув і рвонув прямо на мене. З того моменту погано пам’ятаю події. Я падав, вставав, знову падав. Багнюка заліпила очі, заляпала одяг. Але я не здавався.

У нерівному бою я вийшов беззаперечним переможцем. А кабан, незадоволено рохкаючи, потрюхикав до сараю. Позбирав свій навчальний інвентар, або те, що від нього залишилося, і пішов до річки виполіскувати свинячу жижу. А вдома на мене вже чекала мати з лозиною. Мабуть, сусідка розказала».

– В цій книзі тільки правдиві історії, чи щось нафантазували? – запитую.

Віталій Іванович, на мить замислився, усміхнувся: «Ну може десь трохи додав зайвих фарб, але зовсім трохи».

Комуністична система радянського союзу Віталію не подобалася – адже для того, щоб займатися улюбленою справою, ковальством чи малюванням, треба було вивчитися. Або забути про свою мету та жити як усі. Була спроба поїхати вчитися до Києва – однак не склалося. Зрештою, й не цього шукала творча, вільна натура коваля. Але й занапастити свою мрію він не хотів – тому вчився самостійно, питав поради в тих, хто вже має досвід у тій справі, набивав ґулі та працював над собою та своїми виробами. Дідусь і його брат по материній лінії надихали Віталія – сам він каже, що вони були великими майстрами, виготовляли музичні інструменти, меблі тощо, і це стало поштовхом до того, аби працювати з металом та деревом.

– А яким ви були в молодості?

• Я ж вже вам казав: люди не міняються! Все було. Купа пригод, багато подорожей, імпульсивні та нелогічні рішення. Молодість…

Віталій Іванович залюбки розповідає про свої подорожі – про те, як побував у 32 країнах, якщо не враховувати повторні подорожі. Як от до Німеччини, де зараз мешкає одна з його доньок. Має і досі сувеніри з різних куточків світу, наприклад, пляшку із в’єтнамською настоянкою. У тій пляшці – невеличка кобра, скорпіон та корінь рослини, походження якої Онищенко не знає, але припускає, що то женьшень. Однак пити цю настоянку він не наважується, навіть коли друзі намагаються його спокусити.

– Та я боюся тої заспиртованої зміюки,- говорить Віталій Іванович і щиро сміється. – Тому і не відкриваю ту пляшку. Завжди є щось інше для таких випадків, наше.

Однак мандри, веселощі та юначі забавки мають властивість відступати – натомість приходить доросле життя, відповідальність та питання в очах (і не тільки) оточуючих: «А де ж жінка твоя?», «Чого ти сам-самісінький ходиш?», «А коли вже родина буде, Віталю?!». І якось батько серйозно взявся за сина та вже дав зрозуміти, що час прийшов і родину створювати, а не блукати світом на самоті.

• Він тоді так і сказав: «Скільки можна гулять? 27-й рік живеш. Буду тебе женити». Отут у мене всередині все і похололо…

Така рішучість батька Віталію не сподобалася. Постояв, покумекав – це ж цілий вік прожити з однією людиною! І чого це батько має йому пару обирати? Тому й вирішив, що сам знайде свою єдину та одружиться. Тут незабаром і випадок принагодився. Дружина двоюрідного брата покликала Віталія день свого народження, та й обмовилася, що там буде її колега, медсестра хірургічного відділення лікарні – Валентина. Так Віталій і познайомився зі своєю майбутньою дружиною, на 5 років молодшою за нього – побралися у 1977-му. Причарував свою кохану він не диво-зіллям, а знаннями – читав їй вірші тогочасних класиків. У шлюбі у Віталія з’явилося три доньки – Оксана, Людмила та Галина, а зараз має і онуків.

Прошу Віталія Івановича описати себе трьома словами. Спочатку сміється, а потім знову впадає в задуму.

• Трьома не зможу. Двома тільки. Я – класичний Іван-покиван, якщо отією ворожою мовою, то «ванька-встанька». Чому? Швидко відновлююсь після труднощів або несподіванок, ніколи не здаюсь, встаю, якщо впав, і йду далі. Мене труднощі не лякають – навіть тоді, коли здається, що зайшов у глухий кут, шукаю вихід.

– А глухих кутів було багато за життя?

• Глухих може і не багато, а от труднощів вистачало. Був час, коли фінансово дуже тяжко доводилось. Останні гроші віддавав на навчання своїх дівчат, аби мали гідну освіту, мотивував їх навчатися та розвиватися. Але то все не даремно було, то була моя найкраща інвестиція.

Оксанка — кандидатка наук, доцентка і підполковник. Вона викладала в академії МВС. Галина — рієлтор, раніше також працювала в академії МВС, має юридичну освіту. Обидві мешкають у Києві. А Людмила живе в Гамбурзі. У Києві працювала дизайнером, згодом відкрила власний магазин. Далі познайомилася з хлопцем, одружилася, залишила все й переїхала до нього. У них там, в Німеччині, є квартира, і я вже встиг побувати в гостях. Зараз вона живе з німцем, вчиться, працює. Тішить, що всі доньки знають англійську та німецьку, за кордоном побували більше, ніж я. А я багатенько подорожував (сміється).

ПРОФЕСІЙНЕ. КОВАЛЬСЬКЕ…

У центрі Сосниці встановлено металеву скульптуру ведмедя, який лізе на сосну, створену талановитим ковалем. Ця скульптура стала символом Сосниці та популярним місцем для фотографувань. Поруч із нею з’явилися додаткові фотозони, наприклад, сідельце, на яке сідають відвідувачі для знімків.

• А ще напишіть, що Онищенко викував ведмедю… яйця, – Віталій Іванович намагався добрати слів, але не вийшло. – Словом напишіть, що з тим ведмедем була морока. Я ж мав завдання – викувати звіра, в усій його красі. Лізе він на сосну, до вулика. З усім заморочився – кожну голочку для сосни створив своїми руками, дуже кропітка робота, шишки, подряпини є, коли ведмідь кору чіпляв кігтями, як на дерево ліз. Не вмію халтурити. І саме через це викував ведмедю і його геніталії – він же тварина, якось розмножується, правда? Ох, і наслухався тоді від людей… Мовляв, то все непристойно, то все неправильно. А зараз думаю: добре, що зробив, бо тепер люди підходять, ведмедя лапають і бажання загадують…

Сосницького ведмедя знають далеко-далеко за межами селища. До нього спеціально приїздять бездітні пари, аби клишолапий допоміг. А для цього лише варто потерти ті… інтимні місця, які викував Онищенко. Кажуть, що багатьом цей ритуал допоміг. Можливо перебільшують, але слава така повзе невпинно…

До речі, за роботу грошей коваль не брав. Точніше, взяв оплату лише за метал, з якого було виготовлено ведмедя та все, що його стосується.

За увесь час його руками було створено багато чого, зокрема кінокамеру, створену до 125-річчя Олександра Довженка. Близько півтора місяця було витрачено на тонку, філігранну роботу – деталі виготовляв самостійно, ремені, цифри та насічки, а знайомі хлопці доводили це все до ладу та зварювали. Не менш відомим є металевий образ культового «Чужого».

Виготовляв Віталій Іванович різні вироби – вивіски, мангали, ворота, поштові скрині – усе, що лише можна створити з металу. Сам коваль розповідає, що йому цікаво братися за щось креативне та незвичне – за рака, що тримає земну кулю або за скриню, обліплену морськими зірками, ніби її дістали з океанських глибин. Зробив і цікаву лаву – з маленьким Амурчиком, який відпочивав, обіймаючи свої стріли.

• Мені не цікаво кувати чергові брами, сходи чи хвіртку. Хочеться чого незвичайного, унікального. Але… Я роблю все, що людям потрібно, все, що замовляють. Люблю складні замовлення. От, наприклад, спіральні (ґвинтові) сходи. Три поверхи мав робити. Важка робота. Однак все вийшло.

Кузня Віталія Онищенка – колишня колгоспна майстерня, яку він купив не без пригод. Тоді навіть звернувся до каси взаємодопомоги, заліз у чималі борги, однак все ж купив це порожнє, холодне приміщення. А потім наповнив його теплом і життям. Багато чого з обладнання та пристосувань створено чи удосконалено самим ковалем. Сам зробив і ремонт там – переробив дах, «зашив» усе гіпсокартоном, забетонував підлогу. Щодня він пропадає у своїй майстерні – працює над новими замовленнями та перетворює холодний метал на справжні витвори мистецтва.

– Про війну поговоримо? – запитую у Віталія Івановича, коли вже поговорили про життя і професію.

• А що про неї говорити? Вона – це факт. Вона – зло, горе і смерть! Душа болить за кожного українця. Намагаюсь допомагати, чим можу. Знадобиться, щось викувати заради Перемоги – зроблю все. Україна для мене безцінна. Вона має вистояти. Інакше не може бути.

Олександра Ломачук, «Місцеві медіа»