У світі, де звичними стали конкуренція, кар’єризм і байдужість, є люди, які навпаки — щодня обирають любов, турботу і служіння іншим.
Лілія Саприкіна — саме з таких. Її знає чи не кожен у Сосниці. Не через посаду та титули. А тому що вона — та, до кого йдуть по допомогу. І та, хто ніколи не відмовляє.
Керівниця Сосницького навчально-реабілітаційного центру з десятками дітей з громад Чернігівщини, Сумщини та інших регіонів, яка намагається у закладі створити затишок для малечі з особливими потребами.
Волонтерка, що не зупинилася, коли почалась війна, та організувала прихисток, готувала тушонку, плела сітки, а головне — берегла дітей. Депутатка, яка знає, що справжнє лідерство починається не в кабінетах, а там, де треба бути з людьми і чути їх.
І насамперед — жінка, яка каже просто і щиро: «Школа — це моє. Без дітей я не можу».
— Що для вас означає волонтерство та допомога особливим дітям?
— Багато ще людей в Україні не можуть зрозуміти, як це можна працювати безкоштовно, — починає розповідь Лілія Василівна. — Вони просто не усвідомлюють, як це можна робити добро, як волонтерити, допомагати дітям‑інвалідам, внутрішньо переміщеним особам, дітям загиблих воїнів. Ми працюємо і будемо працювати. Для нас це — не обов’язок. Це щось значно більше, вагоміше.
— А чим для вас є Сосниця?
— Це моє життя. Тут я прожила більшу його частину. Це рідна земля мого батька. Для мене Сосниця – весь світ, моя реальність.
— Майбутнє громади. Для вас це оптимізм чи виклик?
— Я бачу дуже перспективне майбутнє для Сосниці. У нас є потенціал: професійна й спеціальна освіта, навчальний заклад, куди їдуть діти навіть із інших областей. До того ж активність мешканців: фермерство, крафтові продукти, туризм, участь у проєктах. Всі готові працювати для свого краю — і я в цьому бачу справжній потенціал.
Три ключові джерела розвитку громади: земельні ресурси і фермерство — основа фінансової стабільності, малий бізнес і приватне підприємництво — його підтримують на рівні громади та створюють нові робочі місця, освіта та спеціалізовані програми — від центра приїжджають діти з багатьох регіонів, їхня присутність — це ресурс і перспектива.
— Свого часу ви були секретаркою селищної ради. Вагома посада, впливова. Чому ви повернулися до роботи з дітьми?
— Так і було. Пів року я серетарствувала. Це був важливий досвід, але я прийшла до висновку, що школа для мене важливіша. Саме це моє, а не робота в кабінеті. Без дітей я не можу. І повернулася туди, де справді потрібна.
— 24 лютого 2022 року. Пам’ятаєте цей день?
— Навіть якби хотіла, то не забула б. Ранок почався з дзвінка о 5:00 — війна. У школі залишилося шестеро діток, яких потрібно було терміново забрати. Ми забрали їх додому. Потім організували прихисток, плели сітки, готували тушонку, збирали гуманітарну допомогу. Допомагали як могли Чернігову. Паніки не було — була відповідальність. Ми не могли стояти осторонь.
— Як ви набираєте команду співробітників?
— Найголовніша умова — любити дитину. Це має бути в крові. Всьому іншому можна навчити. Якщо дитина відчуває любов, захист, підтримку — вона розкриває свої можливості. Якщо ні — навіть найкращий фахівець не зробить дива. У наших педагогів є не тільки фаховість, а й душа.
— Чи є у вас успішні кейси, що стосуються випускників центру?
— У нас багато прикладів успіху. Наші випускники мають хороші професії, посади, приїздять до нас у гості на власних автівках, стали членами збірної України — і в спорті, і в професійних сферах. Важливо, що вони виросли в середовищі підтримки, де висока самооцінка та віра у себе — фундамент. Саме тут діти отримують шанс на гідне життя.
— Яка роль вашого центру в громаді?
— Центр — не тільки школа. Це осередок соціальної підтримки. Допомагаємо родинам, надаємо корекційні програми для дітей різного віку і різних порушень розвитку. У нас у штаті — 20 дефектологів. Уявляєте? Найбільша кількість в області…
Лілія Саприкіна й сама має три вищі освіти: вчитель, психолог, дефектолог. Це дозволяє їй переживати виклики і в управлінні, і у педагогічній підтримці.
Центр у Сосниці — це не просто навчальний заклад, а справжній простір турботи, розвитку й безпеки для дітей, які потребують особливої уваги. Тут усе зроблено з думкою про дитину: сучасні корекційні кабінети, просторі світлі спальні, майстерні для трудового навчання, чистота, порядок і затишок — усе створює атмосферу, у якій дітям комфортно і фізично, і психологічно.
У центрі облаштовано повноцінне безпечне укриття, що дозволяє не припиняти освітній процес навіть у найскладніші часи. Діти охоче йдуть на контакт, бо відчувають повагу і щиру підтримку з боку працівників. Колектив працює не «на роботі», а серцем — і саме це є ключовим фактором довіри та прогресу кожної дитини.
Фінансування центру забезпечується обласним бюджетом, але значну роль відіграє й грантова підтримка з-за кордону. Благодійники охоче долучаються, бо бачать: кожна копійка йде за призначенням, жоден ресурс не марнується, а головне — тут справді змінюються людські долі. Саме тому міжнародні партнери продовжують підтримувати розвиток центру: вони вірять у справу, яку тут роблять.
Лілія Сапрікіна — не просто керівниця. Це людина з великої літери, яка створює простір, де кожна дитина — у центрі уваги. Простір, де турбота — не слова, а вчинки.
Її команда — не просто педагоги, а ті, хто кожен день вибирає любов і служіння. А сам центр — це більше ніж школа: це дім, у якому тебе чекають, розуміють і підтримують.
Це історія не лише про освіту. Це — про людяність, віру й надію.
І про те, що в одній маленькій громаді на півночі України вже сьогодні живе та Україна, яку ми всі хочемо побудувати.
Сергій Бондаренко, Катерина База, «Місцеві медіа».
Фото, відео – «Місцеві медіа».