Про пором через Десну між Сосницею та Пекаревим відають переважно місцеві. Для приїжджих – це справжня дивина. Така собі екзотика з минувшини, яка далеко не для всіх доступна і зрозуміла. Цей пором – єдиний з п’яти деснянських, що працює щодня і за встановленим графіком. Інші – або вже не працюють, або ж як, наприклад, у Радичеві, переправляють людей з одного берега на інший за вимогою. Телефонуєш поромнику, він приходить, і…
Сосницька переправа з’єднує селище з кількома селами громади. Найбільше з них – Пекарів. Курсує пором щодня. Навіть свій графік роботи має – з 7 ранку до 19 вечора. Хоча розклад той досить умовний. Котромусь із двох поромників, які тут працюють, можуть навіть серед ночі зателефонувати і попросити переправити, наприклад, машину «швидкої», або ще якусь термінову доставку здійснити. А вони, поромники, люди товариські, відкриті. До того ж – місцеві. Як тут відмовиш?
У такому вигляді сосницький пором існує вже понад 40 років. Але сама переправа через Десну тут відома ще з давньої пори. Спочатку вона належала колгоспам, а коли ті почали так само стрімко розвалюватись і занепадати, як і сам радянський союз, опинилася на балансі селищної ради.
У перші роки української незалежності на поромі ніхто не працював. Люди переправлялися самотужки. Приходили, ступали на пором, тягннули за мотузку – ось так і «транспортували» самі себе. Тоді пором був менший, ніж зараз. Замість теперішньої «катанки», металопрокатного круглого дроту діаметром 12 міліметрів, за допомогою якої конструкція рухається, використовували конопляні мотузки, а сам пором містився на дерев’яних балках. Зараз – на залізних понтонах.
Нині пором – власність громади. Він – в оренді. На переправі працюють двоє чоловіків. Один з них, Юрій, якраз був на зміні. Не дуже охочий до розмов. Коли попросили його розповісти про історію переправи, відповів коротко: «Усим в основному заправляє напарник. Його батько тут 30 років людей переправляв, а я працюю недавно».
– Ну, ви ж, певно, багато різного тут бачили? Може розкажете? – намагаємось усілякими хитрими способами розговорити Юрія.
Він уважно дивиться на нас, міряє поглядом. Думає. Є надія, що таки погодиться про щось розповісти. Але – ні. Відмовляється. Міцний горішок.
– Тут і насправді всякого різного буває. Але розказувать не хочу. Настрою нема. Та й горло болить. Говорити важко. Покатати можу. Безплатно. Знімайте шо хочете. Для статті вам вистачить. А про шось говорити…Ні. Точно не сьогодні.
Погоджуємось, проте під час руху порому інколи ставимо запитання. Юрій на них відповідає. Поволі, але втягується в розмову. Одразу видно, що комунікабельний, з почуттям гумору.
– Скільки коштує переправитись з одного берега на інший?
– Для автомобілів 50 гривень, для піших – 10 гривень. Та місцеві мають знижки. А когось і безплатно можемо везти. Люди інколи грошей не мають. То шо? Залишати їх на тому березі? Їм же додому треба. До родини.
– А ціна на автомобілі для всіх однакова?
– Що ви маєте на увазі? – Юрій перепитує, видно, що трохи не розуміє, до чого це питання.
– Я маю на увазі, що старенькі «жигулики» можна за 50, а «крутіші» автівки і за 100 гривень…
Паромник Юрій усміхається:
– Та ні, так не можна. Всі люди для нас однакові…
…Пором швартується біля сосницького берега. Там на нього вже чекає чорний «джип». Автівка повільно заїздить на плавзасіб.
– Ось цього, наприклад, можна було б дорожче перевезти? – намагаємось продовжити тему про ціноутворення послуги поромного перевезення.
– Цього? – перепитує Юрій, вказує на «джипа» і починає сміятися. – Ні, цього точно не можна дорожче…
Дверцята позашляховика прочиняються. З автівки виходить чоловік середніх років. Знайомимось. Пан Микола – місцевий фермер. Це вже його третя чи четверта «ходка» на поромі за сьогодні.
– Якщо я щоразу платитиму, то без грошей залишусь, – сміється чоловік і звертається до Юрія. – Це я вже який раз туди-сюди мотаюсь?
– Та я вже збився рахувати, – усміхається поромник.
Микола кидає око на пором, на дошки, що під ногами.
– Ну що? Скоро будемо ремонтувати? – це він знову до Юрія.
Той киває, погоджується:
– Та пора вже підлатати…
– То скажеш, які матеріали потрібно…
– Ага…
Пан Микола – комунікабельний, веселий. Бере в руки «колотушку» і починає нею досить вправно орудувати. «Колотушка» – це спеціальний інструмент поромника. Такий собі дубовий причандал, дуже схожий на бейсбольну битку, але з прорізом. Поромник, або навіть сам пасажир, якщо має таке бажання, чіпляє нею троса і тягне плавзасіб потрібним курсом. Можна, звісно, і руками, але «колотушкою» зручніше. Пан Микола береться також за цей спецінструмент і починає працювати. А за роботою історії всілякі згадує. За ті 5 хвилин, поки з берега на берег переправлялися, згадав їх купу. І як тут взимку на льоду автівки з тракторами провалювались. І як його автомобіль одного разу під лід пірнув. Добре, що до берега було недалечко. І як пором багато разів ловили у різних місцях, коли трос не витримував та обривався під тиском сильного вітру або льодоходу. Одного разу ловили пором внизу, по течії. Взагалі це доволі часто трапляється. Не витримує метал тиску природи.
– А як же в зимовий час працює переправа? Коли Десна вкривається льодом, пором же нікого не перевозить?
– Ні, коли замерзає, не працюємо. – відповідає Юрій. – Пішоходи та автівки по льоду переправляються. Якщо він міцний. Бо якщо ні, то…Тут глибоко, саме в цих місцях метрів сім глибини.
– А якщо лід неміцний?
– Якщо тонкий і вагу автомобіля не витримає, рубаємо з напарником ополонки, щоб пором міг рухатись…
– А 24 лютого 2022-го працювали?
– Працювали…
– Людей багато переправлялося в ті перші дні вторгнення росіян?
– Ні, не дуже. Майже так як і завжди…
– А якби окупанти поїхали цією дорогою?
– Цією? – Юрій дивиться на нас здивовано. – А шо їм тут робить?
– Ну, це я запитую гіпотетично…
– Та навіть гіпотетично. Їм цей пором допоміг би як… Ну не знаю… Як бабі кадило. Хіба що якогось «ЗІЛа» міг би переправити, та й то це проблематично. А якщо говорити про «бтр» або танки… Він би потонув точно… Та і хто б їм дав тут переправлятися?
Підпливаємо до причалу з боку Пекарева. Там, трохи далі – невеличка цегляна хатинка поромників. За нею – густий ліс, а на березі вже чекають чергові пасажири.
– Та чого тільки цим поромом не переправляли, – каже пан Микола, прощаючись. – І трактори, і худобу. Без нього нікуди. У людей щодня справи є…
Забираємо пасажирів і повертаємось на протилежний берег. Юрій вправно працює «колотушкою». Інколи руками корегує рух порома. Ось і берег.
– Все, на місці…
Юрій закріплює пором біля причалу, обмотує навколо дерев’яного стовпця металевого ланцюга. На березі – порожньо.
– Чекатимете тепер наступного пасажира? – питаємо.
– Чекатиму, – усміхається поромник. – Сьогодні людей трохи є, бо п’ятниця. Завтра буде ще більше – базарний день. Робота у мене така. Зате на свіжому повітрі. Є з ким поговорити, новини послухати.
Прощаємось з Юрієм. Тиснемо один одному руку. Бажаємо гарного дня. Він обіцяє і наступного разу покатати нас, якщо приїдемо. І якщо його зміна знову буду. А якщо ні, то напарник, Андрій, покатає. Ми погоджуємось, але уточнюємо, що наступна наша переправа буде, як і належить, за існуючими тарифами. Бо це ж бізнес. І він має бути рентабельний…
Сергій Бондаренко, Катерина База, «Місцеві медіа».
Фото, відео – «Місцеві медіа».
Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI