– А чого тільки ведмідь? – Віталій Іванович, почувши запитання про свій найулюбленіший проєкт, яким він пишається, і твердження, що це, мовляв, напевне ведмідь, відповідає коротким запитанням. Трохи супиться і так уважно-уважно на мене дивиться.
– Я ж не тільки ведмедя зробив. Ну, викував я його, викував його яйця, і сосну, і все інше для тієї інсталяції на кругу, на в’їзді в Сосницю. Але ж то тільки маленька частка з усіх моїх робіт. Знаєте скільки я всього за своє життя накував?
Онищенко починає порпатися в пластиковому перфорованому ящику, дістає звідти альбоми з фотографіями. Їх багато. Достобіса багато. Дивлюся на світлини. Онищенко в цю мить про щось розповідає, а я – киваю у відповідь головою. Але то вже відбувається рефлекторно, бо насправді вже не слухаю уважно пана Віталія. Мене захоплює те, що я бачу на фото – кінокамера Довженка, голуб з поштовим конвертом у дзьобі, леви на кованій брамі, чиїсь руки зі смолоскипами, шаблі, обличчя. І «чужий» з культового голівудівського блокбастера. І всюди – образи, характер, динаміка, душа. Пропускаю повз вуха чергову фразу Онищенка. Здається він говорив про кількість робіт, які зробив за багато років своєї ковальської кар’єри. Скільки він сказав? 500? Чи 1500? Дідько, яку ж цифру він назвав? Не можу згадати, але чомусь уявляю чергу з тих людей-замовників, яким він подарував якусь частинку себе. Це ж довжелезна вервечка, що може простягатися на 700 чи 800 метрів. А мо’ й більше! І кожна з його робіт, кожне із замовлень – це не один і не два дні життя. Іноді – місяці. Як ось ця робота – триповерхові металеві сходи. Онищенко ними, ой, як пишається. Вони й насправді дуже круті…
– Ви мене слухаєте? – наче крізь сон чую запитання Онищенка. Час повертатися в реальність.
– Так, слухаю, Віталіє Івановичу. Просто трохи причарували світлини з вашими роботами…
– А-а-а. Я їх теж люблю роздивлятися. Коли час є. Багато чого згадується одразу.
Онищенко нахилився над металевим столом. На ньому – гіпсовий зліпок з силуетом Олександра Довженка, режисера, драматурга і теж народженого в цих краях.
– Це моя нова робота. Музей попросив. Погодився зробити. Мені темою Довженка завжди цікаво працювати. Він же геній…
– Ви теж геній, пане Віталіє, – кажу це щиро, бо насправді так думаю.
Онищенко усміхається. Бачу йому приємно це чути, але разом з тим знаходжу на його обличчі щось сором’язливе – таке щире і природнє.
– Ну, скажете ще… Де я, а де Довженко,- Онищенко точно соромиться і, аби я цього не помітив, починає розповідати про те, на якій стадії наразі новий довженківський проєкт. Розгортає свої малюнки, креслення. Показує що і як має бути… Але потім на мить зупиняється.
– А знаєте, може ви і праві (сміється). Ми з Олександром Петровичем навіть в одну книжку потрапили, про найвидатніших людей Сосниччини. Він там – найперший. А я у списку – десь з кінця. Але ж список все одно один (усміхається і йде до того ж ящика, з якого діставав альбоми зі світлинами, щось шукає). Ось ця книжечка…
Віталій Онищенко – майстер-коваль із Сосниці. Його тут знають майже всі. Майстерня його на краю містечка, праворуч від автотраси, якщо їхати у бік Коропа. Сам про себе Онищенко каже: «Я – коваль. Якщо треба, я столяр, художник, токар, скульптор, інженер, конструктор. Я можу бути будь ким, коли знадобиться».
Роботи Онищенка у рідній Сосниці прикрашають вулиці, приватні обійстя. І не тільки там. Вони є і в Мені, Чернігові, Корюківці, в Києві. Всі – унікальні. Всі – створюють якусь особливу душевну атмосферу. Навіть звичайні вивіски, мангали, брами – все це з унікальним почерком Онищенка.
Кузня коваля – це колишня колгоспна майстерня. Він її викупив. За пристойні на той час гроші. Було сутужно. Онищенко навіть заліз у чималі борги, однак все ж отримав це порожнє та холодне приміщення. А потім наповнив його теплом і життям. Ремонтував приміщення сам – переробив дах, «зашив» стіни гіпсокартоном, забетонував підлогу. Переважну більшість обладнання та пристосувань створив і вдосконалив теж сам. У майстерні коваля на перший погляд творчий безлад. Але це тільки на перший погляд, бо сам Онищенко добре знає, що і де в нього лежить.
– Я «відбив» цю недешеву покупку досить швидко, – зізнається Онищенко, розповідаючи про майстерню. – Якось так все пішло-поїхало швидко. Пішли замовлення. З’явилися гроші. Віддав борги…
– Віталіє Івановичу, а правда, що ви цілуєте молот перед роботою?
– То традиція така. Давня. Мій дід Дмитро теж цілував.
– А що воно дає?
– Заряджає на хорошу роботу. Я вірю, що мене благословляє Господь. Щоб усе вийшло гарно.
– Коли ведмедя кували так само цілували?
– То ви в мене точно не про ведмедя, а про його яйця питаєте (сміється). З тим ведмедем стільки історій, що можна окрему книгу написати. Я ж планував щось невелике зробити. Так і домовилися з Андрієм Портним, селищним головою, – робити щось скромне, без фанатизму. Але, коли розпочав роботу, ідеї в голову всякі полізли. І це треба, і те. Викував ведмедя, сосну, знайшов спосіб і технологію, щоб голки на дереві зробити максимально схожі на справжні. Все зробив. А потім ходив і мене щось постійно муляло. От муляє – і край! Пізніше зрозумів, що саме. Ведмідь же у мене вийшов незрозумілої статі (сміється). Пішов знову до Портного. Кажу, треба з ведмедя мужика зробити.
Андрій Дмитрович сміється-заливається. Взяв паузу. А потім дзвонить і каже: «Робіть». От я і зробив. Наслухавася, правда, від людей різного. Але ж зраз всі приїжджають, дивляться, фотографуються. З далеку люди спеціально їдуть. Навіть традиція така з’явилася: потреш те саме місце у клешоногого і все у тебе вийде. У сенсі народження дітей…
А ще була історія. Їду з Чернігова разом з дружиною в маршрутці. Поряд два чоловіка сидять. Розговорилися. Заїжджємо в Сосницю на круг. Кажу: а ось цей ведмідь – то моя скульптура, я викував. Вони здивувалися, покивали головами. Виходимо. Я пішов уперед. Дружина за мною. Потім каже мені: ті мужики, коли виходили з маршрутки перемовлялися між собою. Один і каже іншому: «Ти бачив того ведмедя?». Другий каже: «Бачив. То справді якийсь модний скульптор робив. Але точно не цей дядько. Заливає, навіть оком не кліпне». Я з того лише посміявся. Для мене то найбільша похвала.
Онищенко з дитинства щось майстрував. Ще зі школи про нього почали говорити як про талановитого хлопця. Міг і з металом працювати, і з дерева щось гарне зробити. Але в ковальське ремесло потрапив він не одразу. Вчився у технікумі у Сосниці. Затим почав працювати ревізором. Як сам каже, було веселе життя, однак просто перекладати папірці дуже скоро набридло. Творча натура просилася назовні.
– А яким ви були в молодості?
– А я і зараз не старий. А коли трохи молодший був, усякого-різного побачив. Різні пригоди, цікаві подорожі…
– Кажуть, ви і зараз подорожувати любите? Наша журналістка вас два тижні не могла «впіймати»…
– Та в Єгипті був з дружиною. Відпочивали. Двічі поплавав і якусь нежить підхопив. До цих пір кахикаю.
– В багатьох країнах встигли побувати?
–Ну, пів світу ще не об’їхав, але в кількох десятках країн побував.
– І як це у вас виходить? Мабуть пенсія велика?(сміюся)
– Пенсія? А це що таке? (Онищенко починає гучно реготати). Я навіть не знаю, яка вона в мене.
– Серйозно? А за які гроші тоді подорожуєте?
– От вам усе й розкажи! Руки в мене є? Є! Голова на місці? На місці! От звідти і гроші. Є замовлення. Є клієнти. Є робота. Ну, і доньки нам теж допомагають. Їх троє. Всі досягли в своєму житті певних успіхів. Не дарма ж ми з дружиною інвестували свого часу в їхнє навчання. Були часи, коли зовсім важко було з фінансами. Але…Ми все зробили, аби у них було все. Вони в нас – найкращі. Навіть книжечку про моє життя самі видали. Гарно вийшло. Я вам подарую…
Віталій Іванович захопливо розповідає про свої подорожі в 30 з лишком країн. Згадує як гостював у Німеччини, де зараз мешкає одна з його доньок, Людмила. Вона живе в Гамбурзі. У Києві працювала дизайнеркою, згодом відкрила власний магазин. Далі познайомилася з хлопцем, одружилася, залишила все й переїхала до нього.
Ще одна донька, Оксанка, — кандидатка наук, доцентка і підполковник. Вона викладала в академії МВС. А Галина — рієлторка, раніше також працювала в академії МВС, має юридичну освіту.
А ще сосницький коваль дуже любить цитувати вірші українських класиків, особливо Тараса Шевченка. Має дуже хорошу пам’ять. Знає багато різних історій та цікавинок про рідне містечко. Саме Онищенко нам розповів, що Сосниця ще за царських часів була ледь не меккою в сіверських краях для шанувальників азартних ігор. Були тут багаті люди в ті часи. І водилися чималі гроші. Сюди і “зальотні” часто заїздили, щоб долю в грі випробувати. От тільки лихо, що багатьом із них Сосницю доводилось залишати з геть порожніми кишенями.
– Ковка – недешеве задоволення для замовників, Віталіє Івановичу?
– Так і є. Для звичайних людей дорогувато. Метал нині з недешевих матеріалів.
– А як ви клієнтів шукаєте?
– Та я і не шукаю. Вони мене самі знаходять. Це як циганське радіо – дзвонять, кажуть, що хтось дав мій номер, потрібно щось зробити…
– Але ж ви не за всю роботу беретесь?
– Буває таке, що і відмовляюсь. Якщо є такі проєкти як, наприклад, по Довженку або щось інше для душі, то інші й почекати можуть.
– «Для душі» це як?
– Дуже просто. Це та робота, від якої отримуєш задоволення. Щось творче, неординарне. Мені вже давно не цікаво кувати чергові брами, хвіртку чи щось інше буденне. Люблю унікальні речі. Як оті ґвинтові спіральні сходи на три поверхи, про які вже казав. Ви ж фото бачили? Міліметрова робота. Майже ювелірна. От тоді я попотів добряче. Однак усе вийшло. Зрештою, відмовляю рідко. Зазвичай роблю все, що людям потрібно, все, що замовляють. Треба ж за щось існувати? І щоб на подорожі вистачило (сміється).
– А ціни за вашу роботу як формуються?
– Теж просто. За матеріали окремо, за цінами ринку. За роботу – окремо. Я цінника вгору не піднімаю. Називаю реальні цифри. Є такі проєкти, які робив безплатно. Той же ведмідь. Взяв тільки за метал та витратні матеріали. За роботу не брав. То для Сосниці робилося. Як за це гроші брати? Пам’ять про мене буде.
– Для військових теж щось робили?
– Дещо робив. Але не буду про це говорити (хитро усміхається).
– Гаразд. Останнє запитання: пам’ятаєте якесь кумедне замовлення?
– Кумедне? Таких було багато. Але найкумедніше моя дружина забракувала. Це було її замовлення. Зараз покажу…
Онищенко йде, порпається у стосі аркушів паперу. Дістає однин із них. Розгортає.
– Ось він…Жінка моя, Валентина Павлівна, обрізала творчий політ під самісінький корінь (сміється). Вона в мене медикиня за освітою – в хірургічному відділенні нашої лікарні медсестрою дуже довго працювала, потім в дитсадочку, теж медичною сестрою. А оце ж пішла типу на відпочинок… Та який там відпочинок? Зараз працює в магазині «Все для жінок», це наш невеликий бізнес. Але керує вона. Попросила викувати вивіску для цього магазину. Ну, я ж і підійшов творчо. А що? Чергові труси і ліфчики кувати? Вийшло ось так. Вона забракувала. Але ж я – художник! І як так бачу! (сміється)
Сергій Бондаренко, Катерина База, «Місцеві медіа».
Фото, відео – «Місцеві медіа».
Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI