Світ знає його як кінорежисера, чию «Землю» вписали до дванадцяти найкращих фільмів усіх часів. Та до камери Олександр Довженко став аж під сорок. А доти сосницький хлопець із хутора Вʼюнище встиг побути вчителем, дипломатом і художником – і кожна з цих сторінок його життя сьогодні майже забута. Почалося ж усе там, де Десна підмиває піщані кручі, – на Сосниччині.
Він народився 10 вересня 1894 року на хуторі Вʼюнище, що нині лежить у межах Сосниці. Родина була велика й небагата: з чотирнадцяти дітей до дорослого віку дожили лише двоє. Малого звали Сашком – і це домашнє імʼя лишиться з ним на все життя. Десна, левади, дідова хата, запах сіна й риби – цей світ він пронесе крізь десятиліття.
Найрідніші постаті того дитинства він згодом обезсмертить у своїй творчості: мати Одарка Єрмолаївна, батько Петро Семенович. А материн батько, дід Єрмолай Цигипа, був сосницьким ткачем – і, схоже, саме від нього онук успадкував відчуття краси й ремесла. Малий Сашко ріс серед пісень, казок і повірʼїв, серед річки й садів. Звідси, із сосницьких левад, починалося те бачення світу, яке потім упізнають у його фільмах.
Спершу була чотирикласна школа в Сосниці, потім – учительський інститут у Глухові. Саме у студентські роки сталося те, що визначило його дорогу. Хлопець уперше потрапив на українські книжки – «Літературно-науковий вісник» і газету «Нова Рада». Для вихованця імперської школи це було відкриття цілого континенту: виявилося, що його материна мова має велику літературу й історію.
Після інституту Довженко вчителював, а в революційні роки опинився на державній службі. У квітні 1921 року його зарахували до Наркомату закордонних справ і відрядили на дипломатичну роботу: у Польщі він очолив місію з репатріації та обміну полоненими. Так почалася зовсім невідома широкому загалу сторінка – Довженко-дипломат.
На початку лютого 1922 року його перевели до Німеччини – секретарем консульського відділу торгового представництва УСРР. Берлін тоді вирував мистецтвом, і саме тут у молодому дипломаті остаточно прокинувся художник.
У Берліні Довженко робить те, на що довго не наважувався: іде вчитися малярства. Отримавши невелику стипендію від Наркомосвіти, він майже рік навчається у приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Гекеля, годинами не відходячи від мольберта. Знайомиться з українським художником-емігрантом Миколою Глущенком, бачить роботи німецьких майстрів – Георга Гроса, Кете Кольвіц. Це берлінське малярське вишколення згодом проросте в його кіно: невипадково кадри Довженка часто називають живописними.
До України він повернувся влітку 1923 року – і влаштувався художником-карикатуристом до газети «Вісті ВУЦВК». Щодня малював шаржі й політичні карикатури, підписуючи їх звичним для себе іменем – Сашко. Його гострі, дотепні малюнки знали тисячі читачів, які й гадки не мали, що за кілька років цей газетний художник стане одним із батьків українського кіно.
Лише 1926 року, у тридцять два, Довженко зважився на ще один крок – поїхав до Одеси, на кінофабрику. Те, що для інших було ремеслом із юності, він опанував зрілою людиною – і саме тому прийшов у кіно зі своїм, уже сформованим поглядом художника й мислителя. За багатогранність таланту його не раз називали українським Леонардо: малював, писав, знімав, мислив образами.
А Десна лишалася з ним усе життя. Уже на схилі віку, далеко від дому, він напише «Зачаровану Десну» – повість про сосницьке дитинство, про матір, діда й ту саму річку. Це був спосіб повернутися додому хоча б у спогаді. Сьогодні у Сосниці, у будинку, де минали його дитячі роки, працює літературно-меморіальний музей Довженка, відкритий 1960 року.
Ми звикли бачити Довженка вже відомим режисером, у зеніті слави. Та варто згадати й того Сашка з Вʼюнища – хлопця, який відкрив для себе українську книжку в Глухові, стояв за мольбертом у Берліні й малював шаржі для газети, перш ніж узяти до рук кінокамеру. Велике коріння його таланту тяглося звідси – від Десни й сосницьких левад.
Джерела: Вікіпедія; НБУВ («О.П. Довженко – карикатурист „Вістей ВУЦВК”»); Товариство «Чернігівське земляцтво» («Довженко і Берлін»); Енциклопедія Сучасної України. Світлини – з відкритих джерел (Вікісховище).
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Сосниці часів Довженка – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot