29 серпня 1947 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Директорові інституту закидали «залишки буржуазно-націоналістичних поглядів». Директора звали Микола Петровський, і народився він у Кудрівці на Сосниччині, у родині сільського священника.
Кудрівка стоїть при злитті річок Чорнотичі й Убеді. Село старе: 1672 року його згадують як маєтність генерального судді Івана Домонтовича, а 1687-го універсалом Мазепи воно перейшло до іншого генерального судді, Сави Прокоповича.
У 1722 році тут описують шинок, школу, шпиталь, церкву і сто дев’яносто п’ять селянських дворів. За переписом 1897-го в Кудрівці було вже 384 двори, 2314 жителів, земська школа й дерев’яна церква Різдва Богородиці. Селяни вирощували тютюн і возили його на перероблення аж до Риги.
У цьому селі 14 листопада 1894 року народився Микола Петровський. По батькові він був Неонович – ім’я, яке саме собою розповідає, з якої родини хлопець вийшов.
Шлях для попівського сина був накреслений: Чернігівська духовна семінарія, яку він закінчив 1915 року. Але далі Петровський звернув.
Він поїхав до Ніжина, в Історико-філологічний інститут князя Безбородька, і 1919-го закінчив там історичне відділення. Праця на здобуття ступеня кандидата називалася «Польсько-козацькі війни до Богдана Хмельницького»; керували нею Г. Максимович і Василь Ляскоронський. Тема, обрана двадцятичотирирічним випускником, залишиться з ним до кінця.
Чотири роки він учителював по школах Чернігівщини, а від 1924-го викладав у Ніжинському інституті народної освіти. У 1928-му став професором.
Того ж 1928 року його заарештували за звинуваченням у націоналістичній діяльності.
Випустили незабаром. Але після цього Петровський на кілька років припинив друкуватися і згорнув співпрацю з тим колом істориків, у якому доти працював.
Варто подивитися, що він писав до того арешту, бо це найточніший портрет його як науковця.
«До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису». «Псевдодіяріуш Самійла Зорки». «До історії Руїни». «До історії полкового устрою Гетьманщини». «До біографії Івана Богуна». А 1930 року – «Нариси історії України XVII – початку XVIII ст. (Досліди над Літописом Самовидця)».
Це джерелознавство: хто насправді написав літопис, чи можна вірити його свідченням, який документ підроблено. Робота, у якій ідеології ніде стати.
Паралельно він почав серію статей «Українські діячі XVII ст.», а 1939 року впорядкував перший том хрестоматії «Історія України в документах і матеріалах» – збірку джерел, яку потім перевидали. Усього за життя він написав понад дві сотні наукових праць.
Далі була бібліотека: від 1934 року він працював у рукописному відділі й відділі стародруків Всенародної бібліотеки України. Від 1937-го – в Інституті історії України, 1939-го захистив докторську.
Війна відкинула його спершу до Уфи, потім до Москви. У ці роки він очолив об’єднаний Інститут історії та археології, а 1944-го повернувся в Київ уже директором Інституту історії України й водночас завідувачем кафедри історії України столичного університету. 1945-го його обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР, а перед тим дали орден.
За це треба було платити, і рахунок виставили назвами.
«Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії». «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській Радянській Державі». «Военное прошлое украинского народа». Той самий чоловік, який колись розбирав, чи можна вірити Самовидцеві, тепер підписував формули, писані не ним.
Його возили світом як вітрину: член делегації УРСР на сесіях ООН у Сан-Франциско 1945 року й у Лондоні 1946-го, учасник Паризької мирної конференції.
А потім вітрину розбили.
Постанова 29 серпня 1947 року дорікала інститутові, що той за тринадцять років свого існування так і не видав «науково витриманої, марксистсько-ленінської „Історії України“». Розкритикували «Історію України: короткий курс», «Нарис історії України» і перший том «Історії України» за редакцією Петровського.
Звинувачення були прямі: запозичення в Грушевського й Антоновича, розгляд української історії ізольовано, у відриві від історії російського та білоруського народів. Поряд із Петровським у постанові назвали С. Бєлоусова, К. Гуслистого, Л. Славіна і Ф. Ястребова як редакторів розкритикованих праць.
У жовтні 1947 року Оргбюро ЦК КП(б)У затвердило новим директором інституту Олександра Касименка, а Петровського з посади звільнило. Він залишився в тому ж інституті завідувачем відділу археографії – тобто повернувся до документів, з яких колись починав. Кафедру історії України в університеті за ним лишили.
Виходить симетрія, від якої важко відвести очі. 1928 рік – арешт за націоналістичну діяльність. 1947-й – партійна постанова про буржуазно-націоналістичні погляди. Між цими двома датами вміщується все: докторська, директорство, орден, академічне звання і кілька книжок, написаних чужими словами.
Микола Петровський помер 20 липня 1951 року, не доживши до п’ятдесяти семи. Похований у Києві на Лук’янівському цвинтарі, ділянка 11, ряд 5, місце 26.
Постанову, яка перекреслила його останні роки, ЦК Компартії України дезавуював у червні 1990-го – через тридцять дев’ять років після його смерті.
Джерела:
Петровський Микола Неонович, Енциклопедія Сучасної України – https://esu.com.ua/article-890012
Ю. А. Пінчук. Петровський Микола Неонович, Енциклопедія історії України – https://resource.history.org.ua
Петровський Микола Неонович (14.11.1894–20.07.1951). До 120-річчя від дня народження, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського – http://nbuv.gov.ua/node/1849
З Постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» (1947, 29 серпня), хрестоматія за редакцією В. А. Смолія – https://uahistory.co/book/xrestomatia/700.php
Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР – https://uk.wikipedia.org/wiki/Про_політичні_помилки_і_незадовільну_роботу_Інституту_історії_України_Академії_наук_УРСР
Кудрівка – https://uk.wikipedia.org/wiki/Кудрівка
Сосницька громада – https://gromada.info/gromada/sosnycka/
Світлини: з архівів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Енциклопедії Сучасної України та Вікісховища
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Кудрівки, Сосниці чи місцевих родин – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Сосниця» / «Місцеві медіа»