Ольга Ярмуш: «Як можна «декомунізувати» Довженка, якщо світовий кінематограф вважає його геніальним українцем?»
Музей Олександра Довженка в Сосниці – місце, де зібрано найбільшу колекцію різноманітних меморабілій, пов’язаних з геніальним кінорежисером. Якщо вас випадково «затригерив» прикметник «геніальний», то одразу мусимо наголосити, що це не наша, авторська й суб’єктивна, оцінка діяльності Довженка. Так його оцінюють у кінематографічній світовій спільноті. Саме так про нього до цього часу говорять класики вселенського кіно – Скорсезе, Альмодовар, Тарантіно. Свого часу так про нього неодноразово висловлювався й легендарний і геніальний «німий» – Чарлі Чаплін, наголошуючи на поетичній та мислительській глибині нащадка чумаків з Полтавщини і народженого у селі В’юнище, яке нині вже злилося воєдино із Сосницею…
Директорка музею Довженка Ольга Ярмуш – людина відкрита і тактовна. Але й вона починає емоціонувати, коли мова заходить про чутливу тему – декомунізацію. Впродовж останніх років саме персона Довженка муляє прихильникам відмежовування від радянщини.
Пані Ольга вважає, що питання з Довженком доволі складне, бо він не вкладається в простий алгоритм “радянський = поганий / український = хороший”. І саме через це механічна декомунізація постаті кінорежисера — занадто спрощений підхід.
А ще, на думку Ярмуш, він апріорі хибний. Насамперед тому, що Довженко, попри ситуативну прихильність до нього найвищих партійних чинів колишнього Союзу, отримані ордени та премії, так і залишився українцем. Він за багато років не зміг (радше – не хотів) досконало оволодіти російською і спілкувався суржиком. Знімав фільми, які потім таврували і забороняли. Відкрито висловлював невдоволення і навіть розповідав сороміцькі анекдоти про Сталіна. Вів записи та щоденники, в яких «чекісти» (якби їх вчасно побачили) знайшли б приводи для десятків звинувачень, котрі б, безумовно, в той час «тягнули» виключно на «розстрільні» статті. Так, він знімав і «замовне» кіно, і авангардні стрічки, які залишили глибоку колію у світовому кіномистецтві. Але довженкова «джинса» була не для збагачення, не для статків. Лише, щоби вижити.
– Він ніколи не зважав на матеріальні цінності, – говорить Ольга Ярмуш. – Коли Довженко раптово помер, то виявилось, що на його ощадкнижці в банку всього трохи більше 30 рублів. Його навіть поховали в Москві за казенний кошт…
Від радіоефірів до музейної тиші
До музейної роботи Ольга Ярмуш сім років працювала на сосницькому радіо. Цей журналістський досвід вважає дуже цінним з огляду на те, чим займається нині.
—То була енергійна, насичена робота, яка розширила мої світогляди, — згадує пані Ольга. — Мене дуже захоплювало спілкування з великим колом людей, зокрема з представниками влади, з місцевими письменниками, митцями. Ми багато їздили робити репортажі, і ця робота в «польових» умовах мала свою ауру, залишала свій приємний «післясмак». Крім того, вона додавала мені знань, досвіду. Живила енергетично.
— А як доля вас телепортувала в музей?
— На жаль, мережа районних радіомовлень спочатку почала занепадати, а згодом взагалі припинила існування. Через деякий час мене запросила тодішня директорка музею Довженка Любов Наконечна на посаду заступниці, де я працювала із 2016 по 2022 рік. Призначення на посаду керівниці було для мене приємним сюрпризом.
Музей і війна: відтік та повернення відвідувачів
— То ваша нова посада якраз припала на найважчий період в історії музею?
— Я б сказала – на складний період. Період, коли історія, культура, мистецтво відійшли на другий план. Бо їх затулили суворі та жорсткі реалії повномасштабної війни.
— Як виживає музей в умовах війни?
— Якщо говорити, як працюють інші музеї в Україні, то, я гадаю, всюди по-різному. У музеях на заході країни зараз, мабуть, аншлаги, оскільки ми є свідками великої внутрішньої міграції. Природно, люди, що мешкали на прифронтових, на прикордонних з ворогом територіях, шукали і шукають прихистку в більш безпечних локаціях. А є музеї східної, північної частини країни, де ситуація кардинально відрізняється. Наш регіон межує з територією країни, яка напала на нашу державу і намагається її загарбати. Це – територія підвищеної небезпеки, де присутні регулярні повітряні тривоги, обстріли, атаки безпілотників.
— Отже через війну в музеї скоротилася відвідуваність?
— В основному – так. Але цей процес розпочався ще за ковідних часів, потім ковід переріс у повномасштабне вторгнення. Великий спад відвідуваності був у 2022-му. Вже наступного року ситуація трохи покращилася. Ще за рік до нас повернулися ті, хто був останній раз до COVID-19. Наприклад, приїжджали групи із Сумщини, з Шостки — це були наші постійні гості. Везуть діток в Мену до зоопарку — обов’язково завозять і до нас у музей.
Проєкти «видимості» та ефект форуму
Попри виклики, колектив музею Олександра Довженка зосередився на створенні культурних послуг, що виходять за межі звичайної екскурсії. Взагалі музей трансформувався у спільноту небайдужих та активних людей, які просувають ідеї волонтерства, соціальної згуртованості, фокусуються на розвитку української ідентичності та збереженні споконвічних традицій та народних ремесел.
— Крім відвідувачів, чим ще живе музей, чим займаються працівники?
— Одне з головних завдань — зробити музей видимим. Щоб люди через соцмережі бачили, що музей живий, працює, розвивається, має активну позицію. У ньому можна не тільки довідатися про Довженка, але й отримати широкий спектр інших культурних послуг. Тому проводимо багато майстер-класів, просвітницьких заходів, кінопоказів. Ми дуже хочемо нарощувати свій культурно-освітній вплив у регіоні.
— Є вже якісь реалізовані проєкти, якими ви особисто пишаєтесь?
— Мені до душі проєкт «Патріархальна галактика» із краєзнавцем Михайлом Малишем. А ще – завжди з нетерпінням чекаю прихід весни і тепла, бо це означає, що у нас настає період майстер-класів з писанкарства від Анатолія Семенцова. Ми навіть їздили в обласний центр і проводили майстер-класи для поранених військових та родин загиблих героїв. Три роки ми проводили фестиваль «Капелюш» — це конкурс аматорського кіно, фотовиставки та спілкування з режисерами. Останній фестиваль був дуже потужний, свої роботи присилали митці з усієї України.
Спадщина режисера та «московський полон» речей
Сосницький музей залишається унікальним об’єктом світового рівня, проте значна частина фондів досі недоступна.
— Чим може зацікавити музей Довженка відвідувачів?
— Це взагалі єдиний у світі музей Олександра Петровича. Є кімнати на кіностудіях, був шкільний музей, але меморіальний музей — один. Тут, у Сосниці. Можемо зацікавити відвідувачів багатьма речами: біографією, дослідженнями родини, фільмографією. У нас зберігається повне зібрання його картин.
Щодо особистих речей, то Олександр Петрович тривалий час жив і помер у Москві. Його дружина, кінорежисерка Юлія Солнцева, не змогла виконати заповіт Довженка і перепоховати його в Україні. Коли вона померла 1989-го, працівники нашого музею поїхали до Москви. Нам дісталося лише 189 особистих речей. Понад півтори тисячі залишилося там. Племінник Довженка викупив багато речей і планував передати нам, але він помер до повномасштабного вторгнення, а з його родиною контактів зараз не підтримуємо. Основні наші експонати — меморіальна хата, садиба, клуня, погрібник.
Побут 56 соток та плани на безбар’єрність
Утримання автентичної садиби потребує специфічних знань та постійної ручної праці.
— Важко взагалі утримувати музей? У чому полягає це утримання?
— Основні видатки — це зарплата та утримання території у 56 соток. Хату-мазанку треба білити щороку, мазати глиною. Речі постійно виносимо, обробляємо від шашелю, мажемо піч, білимо стелю, грубу протоплюємо, трусимо сажу.
У планах — зробити музей простором безбар’єрності. Ми будемо популяризувати Довженка, працювати над збором експонатів, співпрацювати з кіностудіями. У 2024 році на території музею знімався фільм про Довженка. Минулого року Одеська кіностудія знімала художній фільм і зверталася до нас за консультаціями. Власне, Сосницю називають Меккою кінематографа. Це не мої слова. На міжнародних кінофорумах відомі режисери та продюсери часто згадують Довженка, його спадщину, новаторське кіномислення, створену ним естетику українського та світового кіно. І там часто звучить слово «Сосниця»…
Про «декомунізацію» Довженка
— Часто зараз говорять про ще «недекомунізованого» Довженка?
— З частотою морських хвиль (сміється). То тихо, то знову хтось щось напише.
— Як ви особисто до цього ставитесь?
— По-різному. Інколи спокійно. А буває, що й імпульсивно. Ну, от скажіть мені: як можна «декомунізувати» Довженка, якщо світовий кінематограф вважає його геніальним українцем? Люди справді не розуміють, що цей крок хибний?
Від редакції:
Світова кіноспільнота вважає Довженка геніальним у тому, що він перетворив кіно з технічного мистецтва у високу поезію екрану, яка торкає серця глядачів через десятиліття. Його стрічку «Земля» (1930) часто називають серед найкращих фільмів усіх часів у світових рейтингах. Окремі його фільми були заборонені владою колишнього СРСР і визнані антирадянськими. Його кіносценарій «Україна в вогні» визнано «антиленінським» і таким, що заохочує український патріотизм, а не радянський. Він так і не зняв ті стрічки, про які мріяв і які готовий був знімати. Йому просто заборонили це робити.
Історик Юрій Шаповал переконаний, що радянські чекісти ніколи не пробачили Довженку його націоналістичного минулого, його українського патріотизму. Вони фіксували кожен його крок, його настрої, плани, його діяльність…
До речі, ви ніколи не дивилися довженківський фільм «Щорс»? Це було особисте замовлення Сталіна. Довженко за нього отримав навіть Сталінську премію. Цікаво, а якби «вождь усіх часів і народів» дослухався до музичного оформлення цієї стрічки і зрозумів, що там замість бравурного пролетарського маршу червоноармійці марширують під… «Марш Січових стрільців» – що б тоді зробили з Довженком?
Світлана Чичкан, Сергій Бондаренко «Місцеві медіа»
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.