Лілія Саприкіна: “Пів року була секретарем селищної ради, але повернулася до дітей. Я тут потрібніша…»

От запитайте в будь-якого місцевого мешканця Сосниці про Лілію Саприкіну, і, мабуть, кожен вам відповість, що знає її. Або чув про неї. І не тому, що селище саме по собі не надто велике. Просто Лілія Василівна людина справді в Сосниці відома. Її активність у суспільному та громадському житті – не результат другої депутатської каденції у селищній раді. Вона завжди була такою – прямою, одвертою, безкомпромісною. Депутатство перетворило її на публічну особу, але її фаховість та авторитетність все ж виявляються найбільше там, де це вкрай потрібно. Вже чотирнадцять років Саприкіна керує “Сосницьким навчально-реабілітаційним центром” Чернігівської обласної ради. Це не простий комунальний навчальний заклад. Він для особливих діток. У громаді цю установу більше знають як школу для глухих дітей. Так вона називалася 82 роки, починаючи з 1934-го. Сьогодні цей центр – це щось значно більше. І за змістом, і за важливістю.

ДИРЕКТОРКА

• До нас з усіх усюд їдуть, – бідкається Лілія Василівна. – І з Мени, і з Корюківки, з Семенівки і Сновська. Всіх приймаємо, всім намагаємося допомогти. А як інакше?

Цьогоріч, до Дня Соборності України Лілія Саприкіна отримала звання “Заслуженого працівника освіти України”. Каже, неочікувано якось вийшло, колеги подали на присвоєння звання тихцем, щоб не знала…

• Нагороди це завжди приємно, – говорить пані Лілія. – Але б краще щось для центру. Нам постійно щось потрібно. Точніше, не нам – діткам…

– Ви ж на державному фінансуванні?

• Так. Нас область фінансує, але всіх потреб однозначно це не покриває. Хоча й гріх скаржитись у такий важкий час. Ми все розуміємо. Тому я постійно залучаю спонсорів, благодійників, меценатів. Як з України, так і з-за кордону. Багато людей готові допомагати, коли бачать, що кошти витрачаються за призначенням. Дехто пропонує поміч сам, у декого доводиться просити. На рік ми витрачаємо від 250 тисяч гривень благодійних коштів.

– Дякувати Богу, світ не без добрих людей. Переконана, що причиною надання благодійної допомоги для центру є, власне, його робота, активність самого закладу.

• Так, ми тут усі постійно в такому інтенсивному й безперервному русі (усміхається). Поряд зі мною працюють прекрасні педагоги, вихователі, а головне – дуже чуйні люди. Майже всі мають по дві вищі освіти. Деякі дефектологи паралельно здобувають і третю вищу. Я їх всіляко підтримую, всі їхні ініціативи. Особливо, ті, що стосуються саморозвитку. Професійне зростання педагогів – це вчасно і раціонально вкладені кошти. Ми – єдиний такий центр в Чернігівській області, де навчаються і живуть діти з п’ятьма різними порушеннями розвитку. Окрім того, наші логопеди займаються з такими дітками з нашої та з навколишніх громад. З усіма, хто цього потребує.

– Можете сказати, що для вас особисто є найскладнішим в роботі директорки?

• Ой…(задумалась). Я вам скажу, що точно не фізична втома. Хоча буває за день так набігаєшся, що й ноги вже не носять. Однак, то звичайна втома. Лягла, поспала, а на ранок… знову побігла. Як молода (сміється). А найскладніше? Мабуть, це переконати батьків, що їхні діти потребують особливої уваги та якнайшвидшої корекційної допомоги фахівців. Є батьки, які на це майже не звертають уваги. Зрештою і суспільство наше не зовсім готове коректно сприймати таких дітей. Тому ми беремо ініціативу в свої руки і пропонуємо родинам різні варіанти допомоги: безоплатні заняття з логопедом, комплексну підтримку на базі центру. Дуже тішусь, коли бачу реальні результати. Оце мене найбільше радує, більше, ніж будь-які нагороди.

– Таких дітей багато? Маю на увазі тих, кому допомогли…

• Насправді так. Позитивний момент і в тому, що в більшості випадків нам вдається переконувати батьків в тому, що ми можемо їхній дитині допомогти. Багато з них навіть переїхало заради дітей у Сосницю. Спочатку орендували житло в селищі, а потім перебралися сюди назовсім. Декому з батьків наших вихованців допомагали працевлаштуватися. Дехто щодня возить автомобілем діток. Батьки самі групуються, допомагають один одному. Є й випадки, коли за показаннями дитина вже може бути переведена до звичайної школи, але батьки просять: “А можна ми залишимося, дитині тут комфортно”. Звичайно, ми йдемо назустріч.

– Навчально-реабілітаційний центр для вас – це місце роботи чи щось більше?

• Це моє життя. Нічого, що я так пафосно? Однак воно насправді так і є. Для всіх нас, педагогів і дітей, це – осередок творчості, розвитку, свій маленький світ зі своїми радощами і печалями. Ми тут, наче родина. І всі дорослі в цій родині роблять усе, аби кожна дитина тут почувала себе захищеною, отримувала любов, увагу та підтримку, могла вільно розвиватися та розкривати свої здібності. Щоб залучити вихованців центру до корисних справ, ми, педагоги, волонтеримо. Разом з дітками робимо окопні свічки. Збираємо воїнам посилки з подарунками, малюємо для них. А коли хлопці з передової прислали відео подяки, діти так раділи. Я навіть передати цей захват не можу. Ви б бачили їхні обличчя!

До речі, ЗСУ ми постійно намагаємось допомагати. От і до Великодніх свят колектив НРЦ зібрав 32 000 гривень і передав нашим хлопцям два квадрокоптери…

– Бачу, ви годинами могли б говорити про центр і про дітей. А особисте життя? Про себе можете розповісти?

ПРО СЕБЕ

• Мама моя родом з-під Березного, жила в Естонії, а батько там служив, навчався в інституті. Народилася я там, в Таллінні. Батько сам із Сосниці. Коли мені було шість років, ми повернулися в Україну. Після закінчення школи ім. Довженка, вступила до педінституту в Чернігові. За першою освітою я вчитель початкових класів. Пізніше вивчилась ще й на практичного психолога та дефектолога.

Працюю в закладі з 1990-го. Спочатку вихователем, психологом. А в 2010-му стала директоркою. Тоді при школі ми створили Центр підтримки сім’ї. Допомагали родинам безоплатно. І саме тоді мене почали навідувати думки: ось ми маємо такий потужний, професійний колектив, можемо надавати допомогу не лише тим, хто має вади слуху, а й дітям з іншими порушеннями в розвитку, то чому б і за цю роботу не взятись?

Благодійний фонд з Нідерландів “Дикі гуси” реалізовував саме тоді в Україні два великі проєкти. Попередній директор був знайомий з керівником проєкту і ми взяли в ньому участь. Покращили свою матеріальну базу, вийшли на новий рівень роботи. Я була в Нідерландах, Польщі, побачила там багато корисного та цікавого. Це все привезла з собою в голові, щоб застосувати в Сосниці. Наші педагоги написали багато методичних авторських розробок. І зараз продовжують цю роботу. Адже готових посібників катастрофічно не вистачає.

Колишній директор нашого центру навчив мене, що не потрібно нічого боятися! Він звертався в різні організації, писав листи, стукав в усі двері. Деякі двері відчинялись. Так він залучив наш заклад до нідерландського міжнародного проекту, потім були поляки. Він для мене став прикладом. Я бачила, як він звернувся до посольства Японії і японці надали грант на ремонт вбиралень. Це був безцінний практичний досвід. І я працюю за тією ж методою – потрібно завжди стукати у двері. Ти просиш допомоги не для себе, вона потрібна дітям, незвичайним дітям. До речі, з колишнім директором у нас дуже теплі та дружні стосунки.

– Я так розумію, що після участі у закордонних проєктах ви почали розвивати інші види надання допомоги?

• Так. Десять років тому я набирала клас дітей зі складними порушеннями мовлення. Допомагала мені моя заступниця Тамара Ступа. Дуже хвилювалися. Як діти будуть комунікувати між собою? Але, на щастя, нам вдалося налагодити здорову атмосферу серед учнів. Поступово відкривали й інші класи, де навчались діти з іншими порушеннями в розвитку. А вже у 2016 році я була ініціатором перейменування закладу в “навчально – реабілітаційний центр”. Але це не просто було перейменування. Ми повністю реорганізували роботу закладу.

На сьогодні у нас навчається 88 дітей з різних громад. Найбільше – з Корюківської, Менської, Сосницької. Є діти зі Сновська, Новгород-Сіверська, Коропа, Холмів. У нас є гуртожиток, де створені всі належні умови для діток.

Дуже тішуся, коли бачу, як діти змінюються, як вони соціалізуються, розвиваються. У нас, до речі, 19 гуртків! Діти займаються в майстернях, шиють, вишивають, малюють, спортом люблять займатись. За цим усім слідкує заступниця з виховної роботи Ірина Сморгунова.

– Ліліє Василівно!

• Що?

– Ви так захопливо розповідаєте, але ж знову не про себе…

• Вибачте (усміхається). Ну що тут поробиш? Навчально-реабілітаційний центр – це моя друга родина…

– А перша? Чоловік, діти, хобі? Хобі у вас є?

• Є. Точніше, це була мрія. Водійські права я вже мала, але дуже хотіла відкрити категорію на право управління легковим автомобілекм. Успішно здала іспит. Мрія здійснилася.

Син мій служить, досить тривалий час без ротації, дуже за нього хвилююся. Донька доросла, працює дефектологом в Чернігові. Ми з чоловіком взяли в родину під опіку його рідного племінника. Він навчався тут. Зараз вчиться в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна. Чоловік мій теж педагог за освітою. Працював у гімназії, але вже на пенсії. Пішов нещодавно за станом здоров’я. Далися взнаки дні оборони Чернігова.

– Ви так легко і цікаво про все розповідаєте. Слухаєш і дивуєшся: як все просто. Але не можу не запитати: настав ранок 24 лютого 2022-ого, що робили ви? Адже на вас була відповідальність не лише за себе…

ВІЙНА

• Сказати що це був шок – це не сказати нічого. О 6 ранку я вже була на роботі. Діти! Їх терміново мають забрати батьки! Крики, паніка! Не всі родини зреагували швидко. Коли були підірвані мости, дехто просто фізично не встиг приїхати. Тоді в центрі залишилось шестеро діток, за якими не приїхали. Що робити? До трьох з них і приїжджати не було кому. Їх забрали ми, педагоги. Спочатку я забрала хлопчика Юру, а потім інших дітей забрали колеги. Вдячна їм за розуміння і підтримку тоді, у ті жахливі дні.

– Це заслуговує на глибоку повагу. Зараз слухаю вас і розумію, що вдома ви точно не сиділи…

• Та не було часу сидіти. Волонтерити почали. Коли перший страх і паніка вляглися, в голові юрмились думки: треба щось робити! Чоловік мій поїхав до Чернігова і 27 днів брав участь в обороні міста. А ми з колегами гуртом взялися до справ. Закривали тушонку, плели сітки, збирали одяг, білизну, ліки. Все це передавали до обласного центру. Долучилася маса людей до цих зборів, багато жителів громади. Вони несли все, чим могли поділитися. Коли приїхали військові з Чернігова, то вони жили в Сосниці, а в нас харчувалися, приводили себе до ладу. Ми їм давали змінний одяг. А вони нам пізніше допомагали з ремонтами приміщень та укриттів.

– З вашою наполегливістю ці навички вам до снаги. Зупинятися не збираєтесь? Які будуть наступні проєкти?

ПЛАНИ та ІНШЕ

• У цьому житті краще багато вміти. Воно все згодиться. Що ж до планів, то їх багато. От зараз вже працюємо над новим проєктом. Він канадський, має назву “Про створення центру денного догляду”. У нас буде шикарне обладнання: комп’ютери, сенсорний стіл, конструктори, сухий басейн, гойдалки, спортивне обладнання. Зараз проводиться ремонт у двох кімнатах, де це все буде розміщено. Залучатимемо дітей від 3 до 18 років з інвалідністю, ВПО, діток загиблих героїв, військових. Буде працювати кімната для корекційних занять. Уже розроблені плани роботи. Проєкт розрахований на рік. Якщо підтримає громада, то він продовжуватиметься. Про центр денного догляду я розповіла селищному голові Андрію Портному, коли ми були в поїздці. Ідея йому сподобалась.

– А ви з Портним, здається конкурували на виборах селищного голови?

• Конкурувала. Це непроста і дуже енерговитратна штука – вибори. Добре, що мене підтримував мій чоловік, це була моя головна опора. Мені запропонували балотуватися за місяць до виборів. Сама писала про себе і друкувала інформаційні листівки на принтері, їздила по селах за свої кошти. Дякую нашій команді, що вони підтримували мене. Вибори пану Андрію я програла. У нас з ним добрі взаємини. Попри всі мої безкінечні правки на сесіях та доповнення (сміється). Я ж потім ще пів року була секретарем селищної ради. Не шкодую, що спробувала. Але все одно повернулася на своє місце, до дітей. Без них я не можу. Їм я точно потрібніша. А громадської роботи мені і так вистачає – я другу каденцію депутатствую…

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Ольга Гаврилець, «Місцеві медіа»