На Чернечій горі під Каневом стоїть білий будинок з високим ґанком. Щороку до нього підіймаються тисячі людей – бо за ним, вище схилом, могила Тараса Шевченка. Мало хто з відвідувачів знає, що креслення цього будинку робив чоловік, який народився за двісті кілометрів звідти, у селі Лави на Сосниччині.
Петро Федорович Костирко народився 14 лютого 1897 року. Лави – одне з сіл нинішньої Сосницької громади, за кілька верст від самої Сосниці. Велика українська енциклопедія подає, що хлопець зростав у родині гусара лейбгвардії й походив з козацького роду.
Початкову освіту він здобув у Сосницькому міському чотирикласному училищі. За даними тієї ж енциклопедії, саме там Костирко здружився з Олександром Довженком – на ґрунті спільного захоплення малюванням. Довженко був старший на три роки й закінчив те училище 1911-го, звідки поїхав до Глухівського учительського інституту. Костирко пробув у Сосниці ще трохи й 1913 року вирушив до Москви.
Двоє хлопців з одного повіту, обидва тягнулися до олівця. Один згодом зніме «Землю» і напише «Зачаровану Десну». Другий візьметься за лінійку і рейсшину.
У Москві Костирко п’ять років навчався в середньому політехнічному училищі й вийшов звідти техніком-будівельником. Фах прикладний, робітничий: рахувати навантаження, знати цеглу на дотик.
Архітектором він став пізніше й уже вдома. З 1921 по 1927 рік Костирко навчався в Київському архітектурному інституті, який 1924-го об’єднали з Київським художнім. Дипломний проєкт захистив 1930 року.
Його викладачами були Павло Альошин, Олександр Вербицький і Василь Кричевський – імена, що для української архітектури значать приблизно те саме, що Довженко для кіно. З Кричевським у Костирка склалося окремо: учень став співавтором учителя.
Тридцяті роки Костирко провів у київських проєктних організаціях транспорту. Робив те, що замовляли: типові житлові будинки, дитячі садки і ясла, залізничну поліклініку, водну станцію для залізничників. Проєктував у Криму, на Донбасі, у Киргизстані. Звичайна робота архітектора, якого ніхто не питає, чого йому хочеться.
Між 1930 і 1938 роками вони з Кричевським зробили разом три речі, які й досі стоять у Києві та Каневі.
Перша – теплоелектроцентраль, тепер відома як київська ТЕЦ-3. Місто, що стрімко росло, потребувало струму, і будівля електростанції була для тих років таким самим знаком часу, як пізніше – телевежа.
Друга – житловий будинок письменників «Роліт» на нинішній вулиці Богдана Хмельницького. Кооператив, у якому оселилася чи не вся тогочасна українська література. Костирко проєктував його разом з Кричевським на початку тридцятих.
Третьою став будинок музею на могилі Тараса Шевченка в Каневі.
Це особлива робота. Проєктувати будівлю поруч із могилою, яку народ уже зробив святинею, – означає весь час стримувати себе. Кричевський і Костирко вирішили не змагатися зі схилом і з хрестом: білі стіни, спокійний ритм вікон, дах, що не сперечається з деревами. Будинок мав бути тлом, а не подією.
Костирко працював над Каневом довше, ніж над будь-чим іншим. Крім самої споруди, він робив проєкт внутрішнього оформлення музею і розпланування території заповідника довкола могили. А після війни, у 1951–1952 роках, знову повернувся сюди – відбудовувати й реконструювати інтер’єри будинку, який сам колись накреслив.
1941 року Київський художній інститут евакуювали на схід. Костирко залишився в окупованому місті – уповноваженим по інституту.
Два роки, поки в Києві стояли німці, він відповідав за те, що лишилося: фонди, майно, роботи. І, як однаково свідчать Енциклопедія Сучасної України та Велика українська енциклопедія, зумів запобігти розкраданню й знищенню цих фондів.
У біографії архітектора це рядок на півтора речення. Насправді це два роки щоденного рішення не піти.
Після війни Костирко викладав. Був деканом архітектурного факультету художнього інституту, завідував кафедрою архітектурного проєктування, керував навчально-творчою майстернею, з 1963 року – професор. У сімдесяті його студенти писали про нього як про володаря студентських дум; так називалася і ювілейна стаття, яку через п’ятнадцять років після його смерті надрукувала «Українська академія мистецтва».
Статтю про Костирка в Енциклопедії Сучасної України написав Леонід Прибєга – його колишній учень.
Наприкінці життя архітектор дедалі частіше робив те, чого архітектори не люблять. 1960 року він відбудував будинок губернського земства в Полтаві, де тепер краєзнавчий музей. Того ж року разом зі скульптором Іваном Макогоном зробив архітектурну частину надгробка Олександрові Вербицькому – своєму викладачеві. Через рік, знову з Макогоном, – надгробок письменникові Юрію Яновському.
Він проєктував будинки для живих і камені для мертвих. І дім над могилою поета.
Петро Костирко помер у лютому 1982 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Джерела розходяться в тому, чи це сталося тринадцятого, чи чотирнадцятого лютого – напередодні його вісімдесят п’ятих уродин або точно в них.
Лави й сьогодні стоять на своєму місці – невелике село Сосницької громади. Хлопець, який пішов звідси до чотирикласного училища з олівцем у кишені, зробив так, що люди, підіймаючись до Шевченка, проходять повз його роботу і не помічають її.
Добра архітектура тим і впізнається.
Джерела:
Костирко Петро Федорович, Енциклопедія Сучасної України (автор Л. В. Прибєга) — https://esu.com.ua/article-5369
Костирко, Петро Федорович, Велика українська енциклопедія — https://vue.gov.ua/Костирко,_Петро_Федорович
Костирко Петро Федорович, Вікіпедія — https://uk.wikipedia.org/wiki/Костирко_Петро_Федорович
Довженківська сторінка, Глухівський національний педагогічний університет імені О. Довженка — https://gnpu.edu.ua/universytet/pro-universytet/dovzhenkivska_storinka/
Сосницька селищна громада, склад — https://otg.cn.ua/ОТГ-item/sosnytska/
Світлини: з архівів Енциклопедії Сучасної України та Wikimedia Commons
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Лав, Сосниці чи сосницького училища – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наша Сосниця» / «Місцеві медіа»