1750 рік, Петербург. На сцену придворної італійської опери, якою керує неаполітанець Франческо Арайя, виходить новий соліст. У програмці його записано як Portoratsky – псевдонім, італіанізована форма прізвища, щоб ім’я не різало вухо публіці, звиклій до Caffarelli й Senesini. За цим псевдонімом – двадцятиоднорічний баритон із сотенного містечка Сосниця, син козака, який потім став священником. Перший українець, що вийшов сольно на цю сцену.
Марко Полторацький народився 17 (28) квітня 1729 року в Сосниці – сотенному містечку Чернігівського полку. Батько Федір служив у місцевій козацькій сотні, потім прийняв сан. Невелике поселення на Убеді тоді жило одночасно двома темпами: козацька старшина писала універсали, а нова імперія розсилала своїх рекрутерів – зокрема по голоси.
У ті самі роки сотнею керував Филимон Шафонський – батько Опанаса, того самого медика, який згодом опише чуму в Москві. Дві найвідоміші сосницькі родини XVIII століття росли поруч і майже синхронно рушили робити кар’єру в імперських столицях. Один – у медицину, другий – у спів.
Марко пройшов Чернігівський колегіум і Києво-Могилянську академію. У 1744 році під час подорожі Єлизавети Петрівни Україною граф Олексій Розумовський – сам колишній півчий – почув п’ятнадцятирічний голос в академічному хорі. За рік юнака забрали до Петербурга.
У Придворному хорі Полторацький протримався п’ять років і 1750-го отримав сольну партію в Арайї. Сценічна кар’єра тривала недовго, до середини 1750-х: голос баритона на оперну сцену пускали стримано, ставку робили на адміністративну лінію. 1753 року його призначили регентом – керівником співу при дворі.
А далі сталося головне. 3 вересня 1763 року, у перший рік свого правління, Катерина II реформувала старий придворний хор, що тягнувся ще від московських «государевих півчих дяків» кінця XV століття, на Імператорську придворну співацьку капелу. Першим директором нової капели стала людина зі Сосниці. На цій посаді Марко Полторацький залишався тридцять два роки, до самої смерті.
Через капелу пройшли два композитори, без яких не написати історію української музики. Дмитро Бортнянський із Глухова потрапив до Петербурга дев’ятирічним хлопчиком 1758 року і виріс у капелі під керівництвом Полторацького. Максим Березовський – теж глухівський – навчався тут роком раніше. 1769-го обох відправили на навчання до Італії, і кандидатури подавав до двору саме директор капели.
Зв’язок Сосниці з Глуховом тут не випадковий. У Глухові з 1738 року працювала співацька школа, яка щороку відправляла у Петербург по десять найкращих хлопчиків. Полторацький, син сосницького священника, перетворився на людину, яка тридцять років стояла на іншому кінці цього каналу: набирала українські голоси, тримала їх у столиці, давала ходу окремим – як Бортнянському, котрого 1796 року, через рік після смерті патрона, призначили директором капели замість нього.
За службу імперія платила щедро. 1762 року Полторацький отримав чин дійсного статського радника – четвертий клас Табелі, що автоматично давав спадкове дворянство. На той час йому належали землі у Тверській, Курській, Калузькій губерніях. Головна резиденція – село Грузини під Торжком, де він збудував класицистичний палац із флігелями та парком. У документах ішлося приблизно про чотири тисячі кріпаків.
Дружина Агафоклея Шишкова, яку взяв п’ятнадцятирічною, народила йому двадцять двоє дітей. Сучасники називали її «Полторачихою», і чутки про її жорстокість до селян доходили до двору. Онука Анна пізніше згадуватиме сцену в Грузинах, коли бабка прокляла й вигнала з дому власного сина – її батька, – і десятирічна дівчинка від переляку злягла.
Полторацький помер 24 квітня (5 травня) 1795 року в Петербурзі. Похований на Лазарівському цвинтарі Олександро-Невської лаври. Між козацьким сином у Сосниці й могилою в лаврі – півстоліття і цілий герб.
Через півстоліття після його смерті, у 1844 році, до Сосниці приїде його онука – Анна Петрівна Керн, та сама «чудова мить» Пушкіна. Тут вона проживе одинадцять років з другим чоловіком, скромним повітовим чиновником. Але це вже окрема історія, до якої ми ще повернемося.
Голос п’ятнадцятирічного хлопця з козацького містечка на Убеді одного разу почув граф, і за п’ятдесят років цей голос вивів цілий рід з провінції в імперську еліту – до Грузин під Торжком, до Лазарівського цвинтаря, до спадкового герба і тисяч кріпаків.
У сьогоднішній Сосниці немає ні меморіальної дошки Полторацькому, ні відзнаки, яка нагадувала б, що звідси вийшов перший український соліст столичної опери і тридцятидворічний директор Імператорської придворної співацької капели. Лубни, де Полторацький ніколи не жив, мають альтанку його онуки. Сосниця – мовчить.
Джерела:
- ВУЕ — Полторацький Марко Федорович
- ВУЕ — Глухівська співацька школа
- Українська вікіпедія: Полторацький М. Ф., Керн А. П., Шафонські
- Encyclopedia of Ukraine (CIUS) — стаття Bortniansky
- Лідія Корній. Історія української музики, т. 1
- Микола Юрченко. Невідомий Березовський (1991)
- Український інтерес — «Марко Полторацький: від козака до статського радника»
- Краєзнавчий портал sosnitsa.com
Світлини: з архівів Wikimedia Commons, Державного Російського музею, Wiki Loves Monuments Ukraine 2013.
P.S. Якщо у вас зберігаються старі світлини Сосниці XIX – початку XX століття, родинні документи Полторацьких, Виноградських, Шафонських – надсилайте на наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Залишайте короткий опис і приблизну дату знімання. Публікуватимемо і нагадуватимемо.
«Наша Сосниця» / «Місцеві медіа»