МІСЦЕВА ВЛАДА. Андрій Портний: “Теперішній я вже чітко усвідомлює, що насправді не так багато залежить від нас, від місцевої влади. В глобальних речах – взагалі нічого. Від слова “ЗОВСІМ”

Знайти селищну раду в Сосниці так само просто, як Майдан Незалежності в Києві. Головне – десь біля «круга» на місцевих натрапити, щоб котрийсь з них, або ж навіть усі разом, словами чи руками вказали потрібний напрямок. Йти не дуже далеко.

«Круг» – це місце, де зупиняється громадський транспорт, який прибуває в селище. А ще це точка, де розташована ціла скульптурна композиція, головна дійова особа якої – сосницький ведмідь, творіння рук місцевого майстра-коваля Віталія Онищенка. Ведмідь зосереджено і вперто вишкрябується на сосну. Що саме криволапий на тій сосні забув, напевно, пояснити мало хто може. Хоча… На верхівці дерева є щось дуже схоже на бджолиний вулик. Вулик? На сосні? Зрештою, Онищенко – художник. І бачить він все саме так. Тому… З одного боку – сосна, від якої походить назва селища, а з іншого – ведмідь, який присутній на гербі Сосниці. Логіка є, і вона така сама залізна, як, власне, і ведмідь із сосною.

 

Скульптуру в селищі називають просто: «ведмідь з яйцями». Він – знаковий і популярний персонаж Сосниці. Звісно, не популярніший за легендарного кінорежисера Олександра Довженка, уродженого в цих краях, але теж чимала знаменитість, з якою завше охоче фотографуються усі, хто сюди потрапляє.

Селищна рада міститься у двоповерховій будівлі на вулиці Грушевського. На першому поверсі звертаюсь до жіночки, яка прямує до виходу:

– Підкажіть, будь ласка, приймальня голови…

– На другому поверсі, – жінка посміхається, навіть не дослухавши до кінця запитання, відповідає і на додачу до відповіді піднімає ще й вказівного пальця догори. – Сходами піднімайтесь, а там перші двері справа. Точно не заблукаєте…

У приймальні нікого немає. За дверима кабінету голови чую голос. Домовлялися з ним про зустріч на 11:00. На годиннику 11:01. Чекаю. Роздивляюся світлини Сосниці та таблички з назвами закордонних фондів. Роблю висновок, що з грантовими проєктами тут працювали часто. Навіть USAID, незалежна агенція уряду США, з якою так несамовито намагається боротися Трамп, сосницькій селищній раді також якісь подяки залишила на згадку про спільні проєкти.

Двері кабінету голови прочиняються. На порозі – господар.

– А ви чого не заходите? – усміхається, простягає руку. – Я – Андрій Портний.

– Думав, що ви ще якусь нараду проводите, – відповідаю, тиснемо руку один одному. – І секретар десь пішла…

– Та ні, нікуди вона не пішла. У мене немає секретаря. Я сам собі секретар.

Розмову продовжуємо вже в робочому кабінеті голови селищної ради, коли Портний сідає в своє крісло.

x

– Тільки не кажіть, що в дитинстві мріяли в цьому кріслі сидіти…

– І не скажу. В дитинстві точно не мріяв. Такі думки з’явилися пізніше, коли став дорослішати. Однак тут, у цій будівлі, навіть у цьому кабінеті я бував часто. Ще школярем. Правда, у це крісло, ну, звісно, не саме в це, а в інше, ніколи не сідав. Моя мама працювала секретарем у сусідньому кабінеті. Тут колись була районна адміністрація. Спочатку в іншому приміщенні, там моя мама була секретарем голови, а потім апарат переїхав сюди. Мама пропрацювала тут останні 25 років до пенсії. Я часто заходив до неї. А коли голови не було на робочому місці, і сюди теж зазирав (усміхається). Мені кабінет тоді здавався надзвичайно великим. Таким же великим як усе здається в сім або в десять років. Отож, він знайомий мені з дитинства. Мрії стати головою в мене точно не було, але з роками з’явилося внутрішнє відчуття, що я маю щось зробити для своєї громади. На мою думку, кожен зобов’язаний зробити щось суттєве для того міста чи селища, де народився і живеш.

– Я так розумію, що це відчуття у вас загострилося під час Революції гідности?

– Ні, раніше. Коли після навчання у великому місті, після усіх вражень від побаченого приїжджаєш у своє містечко. Тоді в процесі порівняння неодмінно щось може подобатися, а щось – ні. До речі, я кажу інколи містечко або місто, бо у нас тут так частіше називають Сосницю. Слово «селище» дуже неохоче вживають місцеві мешканці. Так от багато чого в нашому містечку мені зовсім не подобалося. Потенціал є, але здавалось, що його ніхто не розвиває. Не все, звісно, залежить від громади, однак мені ось така бездіяльність не до вподоби була. З 2011-2012 років я почав більше цікавитися політикою. У той час працював помічником судді. Після двох років роботи зрозумів, що в цій царині вже більш-менш обізнаний і далі рухатись нікуди. Та й не цікаво. Я – активна по життю людина. Тому була потреба чимось більш корисним займатися. Мені багато чого не подобалося в Сосниці і я часто переймався питанням: чому ми нічого не робимо?

– Ви тоді розуміли, що далеко-далеко не все з того, що вам не подобалося, можна було покращити на місцевому рівні?

– Тоді точно не розумів (сміється). Це тільки зараз можу це осмислити, як і багато чого іншого. Теперішній я вже чітко усвідомлює, що насправді не так багато залежить від нас, від місцевої влади. А в глобальних речах – взагалі нічого не залежить. Від слова “ЗОВСІМ”!

– Але ж децентралізація дала вам більше інструментів і можливостей для роботи?

– Авжеж, дала. Вона дала багато інструментів, відкрила нові можливості, але залишила місцеве самоврядування без фінансового ресурсу. Повноваження мають підкріплюватися реальними і банальними грошима. Перед нами, скажімо, стоїть задача тримати дороги в належному стані, проте на це коштів не дають. Вони зобов’язують нас опікуватися освітою, але не дають грошей на опалення, харчування, підвіз дітей. Так само й з медициною – її, ніби й віддали, але насправді ми розуміємо як це виглядає. І так б багатьох речах.

x

– Це ваша друга каденція?

– Якщо брати по п’ятирічках, то – так. А взагалі останні місцеві вибори для мене були вже треті.

– Це ви були наймолодшим головою свого часу з усіх місцевих рад?

– На початку – так, можливо, на Чернігівщині й був. Але потім прийшов голова трохи молодший за мене – Ратан Ахмедов з Корюківки. Колись хтось і в нього цей титул забере (сміється).

Якщо повернутися до питання про децентралізацію та ресурси, скажу так: ідея вірна. Я підтримую децентралізацію в сенсі того, що вже не дядя з Києва вирішує, хто для нас буде найкращий керівник. Це гарна можливість для людей визначитися самостійно. Не сподобався один голова – обрали іншого. Дуже важливо, що люди несуть самі відповідальність за свій вибір. Якщо людям усе подобається в їхньому місті, то це для всіх великий плюс: для людей, для нас, для області, для столиці.

– Які ви бачите основні мінуси децентралізації? Що, на вашу думку, треба корегувати?

– Найголовніше – децентралізацію треба довести до кінця, зробивши її безповоротною. Мають відбутися зміни в Конституції. Друге, що треба зробити – розділити повноваження. У нас вони не розділені. Потрібно чітко знати, за що відповідає громада в плані поділу. Тобто має бути так: це – ваше, а оце – наше, а ось це ми вам делегуємо. По факту, на жаль, багато чого не дофінансовується, багато чого списується на війну. Нас настільки контролюють, що навіть важко уявити. У мене з’явилися камери після того, як мене звинуватили у побитті підлеглого, за що проти мене було порушено кримінальне провадження.

– І чим закінчилася ця справа?

– Наразі нічим. По-суті, на цьому все й закінчилося. Доказів проти мене немає, лише слово одного проти слова іншого. Однак камери не працюють. Їх як встановили, так вони й висять досі не підключені. Не зробили цього через те, що потрібно тягнути кабель по стіні і скрізь, тому я вирішив поки відкласти цю справу, поставивши камеру лише на вході.

– Як ви ставитесь до такого органу місцевого самоврядування як районна рада?

– Вважаю її недоцільною. Це моя думка. Її треба або підвантажити функціоналом, забравши його у громад, або прибрати взагалі. А як це забрати повноваження у громад? Це ж не тільки повноваження, а ще й якісь ресурси. Громадам це не вигідно. Знову ж я повертаюсь до тієї тези, яку вже озвучував – навіщо сосницькому люду потрібен якийсь дядько в умовному Києві чи Корюківці, який буде вирішувати за них, як розвиватися містечку, куди витрачати кошти, які проєкти реалізовувати? Зрештою, навіть у Польщі ж визнали, що створення повітів було помилкою, проте її чомусь повторили. А є думка колег, які працювали в цій ланці, що чим більше рівнів місцевого самоврядування, тим воно стійкіше. Проте я так не вважаю.

– По-моєму, це якраз працювало б навпаки: більше чиновників, більше затрат, більший апарат і так далі?

– Як на мене, треба було б просто громадам роздати майно і поставити на тому органі хрест. Але це моя думка. Вирішувати ці питання потрібно на державному рівні. У нас багато є питань. З тією ж обласною радою, яка має контролювати, а не керувати. Мені здається, що саме громади області мали б через своїх представників/депутатів формувати політику, як хочемо розвивати область.

У нас є волонтер із незалежної федеральної агенції уряду США «Корпус миру», який ділиться досвідом з управління та самоврядування. Ми давно співпрацюємо з ним. Ця людина – колишній мер невеликого каліфорнійського міста з населенням близько 300 тисяч осіб. Почувши, скільки функціоналу передано на наші органи місцевого самоврядування, він дуже здивувався. До прикладу, у них свій прокурор, судді, своя поліція – все на місцевому рівні. І це виборні посади. За його словами, місто б певний проміжок часу змогло б вільно прожити без допомоги і втручання держави, адже в них свій бюджет.

Нам потрібно багато чого змінювати і ще більше удосконалювати. На мою думку, обраний на посаду голова громади неодмінно має автоматично ставати депутатом обласної ради. Це ж справедливо? Люди обрали керувати громадою, вони ж і віддали свій представницький мандат на те, щоб захищати інтереси громади в області. Можливо, треба ще визначити, чи треба якесь політичне представництво на місцевому рівні. Я в цьому не впевнений.

– Ви говорили про дороги. Навіщо потрібні агенція автодоріг, обласні управління автодоріг, якщо дороги в регіонах все одно в такому жахливому стані?

– Все через те, що ніхто не хоче ділитися грошима. Адже самостійно кошти легше розподіляти, самостійно визначати підрядника, самому здійснювати оплату і так далі.

– Але, якби кошти на обслуговування доріг напряму до місцевих рад потрапляли, тоді, певно, з’являлися невеликі комунальні підприємства, які могли утримувати у належному стані дороги регіонального значення. Чи не так?

– Ще до війни на місцеві дороги великих коштів не виділяли. Єдине, що ми могли – це обрати підрядника на ті ділянки, які вважали критичними і вартими невідкладного ремонту. Проте війна призупинила багато процесів у цій галузі. Думаю, якби не війна, то по всій Україні було б нове асфальтове покриття.

– Чого не вистачає в Сосниці? Бачив, що будується супермаркет «Фора» і багато людей вважає, що це дуже добре. Навіть ті, які не знають, що таке «Фора».

– Ви теж впевнені, що то «Фора» будується? (сміється). Думаю, як і в більшості громад, у нас не вистачає робочих місць. У людей банально немає роботи. Специфіка нашої громади в тому, що вона – інтелігентна. Працювати на простій роботі, на якомусь виробництві – це не для наших людей. У нас є бюджетоутворюючі навчальні заклади. У нас є аграрний ліцей, фаховий коледж, технікум бухгалтерського обліку, навчально-реабілітаційний центр для дітей з вадами слуху, розвитку і так далі. У мене дитина туди ходить. Школи, садочки, культурна сфера. Сосничани від діда-прадіда – інтелігентні люди. Є міста, де інснують традиції, що визначають напрямки розвитку і руху цих міст. У нас немає і ніколи не було промислових традицій. Просто питання в тому, що в цих інтелігентних напрямках не так багато робочих місць і невеликі зарплати.

Наприклад, Корюківка – промислове місто і воно завжди таким було, адже там завжди створювалось якесь виробництво. Там люди мають культуру працювати на виробництві. Мена – більш торгове місто. Навіть назва «Мена» походить від слова «міняти». Там люди підприємливі, з підприємницькою “жилкою”. До нас вони приходять зі своїм бізнесом, створюючи робочі місця. Тут меняни продають, а в наших людей такого талану немає. Я, наприклад, не люблю в когось щось просити. Мені цього не треба, адже головне – аби бізнес сплачував податки і ніс соціальну відповідальність перед своїми людьми.

Взагалі я бачу нормальну динаміку по громаді. У нас за останні роки відкрився цех по роботі зі шкірою. Запрацювали два швейні цехи, які організували жінки після скорочення на фабриці. Вони шукають собі замовлення та виконують їх. Також відкривається супермаркет, що збільшить кількість робочих місць у громаді з чистою сплатою податків та гідною зарплатою. Крім того, це добре вдарить по підпільному продажу алкоголю та тютюнових виробів. З’явилося підприємство по переробці деревини, але там стоїть питання з бронюванням і чоловіками. Позитивна динаміка є, проте війна вносить свої корективи. Аграрії перед війною вже перебували на етапі створення переробки. Вони вже думали про неї, серйозно думали. А деякі про розвиток тваринницького напрямку задумувались. Але все гальмує війна.

– Стратегічно не думали в дуже інтелігентий напрямок піти, наприклад зробити Сосницю санаторно-курортним містечком? Реабілітація, лікування. Ліси навколо. Сама природа лікуватиме людей.

– Коли я прийшов сюди працювати в 2020-му, ми провели мозковий штурм і подумали про етапи розвитку громади. Он у мене на стіні навіть цілий “іконостас” висить. Це тільки частина того, що ми накреативили. (Портний показує на стіну, де висить кілька паперових аркушів з переліком проєктів). У нас є точки зростання. Їх кілька, в тому числі і те, про що ви кажете. Але найперше наше зростання – це футбольний клуб «Кудрівка». У нас професіональний футбольний клуб з амбіціями виходу в Прем’єр-лігу. Нарешті ми домовилися і тепер вони сплачують податки у Сосницьку громаду. За футболістів, адміністраторів. Словом – за всіх, хто там працює.

x

– Але ж для Прем’єр-ліги потрібен сертифікований стадіон, відповідна інфраструктура…

– Стадіон є, вони будують. Сертифікували його. У Першій лізі навіть провели один матч у минулому році. Навколо цього буде розвинена ціла інфраструктура, якщо власник, Роман Солодаренко, не змінить свою політику, а, думаю, що він її не змінить. Він крута і небайдужа людина родом з нашої громади, має політичні амбіції. Він хоче все це розвивати.

Навколо стадіона – дитячий санаторій, де живуть діти. На футбольному полі тренуються, приїжджають команди. Лише дитячих команд ФК «Кудрівка» налічує близько 10-15. Це платоспроможні клієнти, батьки яких з радістю віддадуть по 10 тисяч гривень і більше, аби діти їхали в хороші умови займатися футболом. Вони приїздять сюди, тут харчуються, живуть, відвідують заходи, витрачають гроші. Навколо цього ціла індустрія зростає. От чому я кажу, що це велика точка зростання.

Є «Кудрівські сири», є й інші бізнеси навколо. Ще в нас не так давно був дуже гарний бізнес, який до війни активно розвивався – компанія, яка займалася логістичними системами. Проте війна внесла корективи в її розвиток і тепер вона розвивається під Києвом. У нас на неї були великі надії. Чому пішли? Перше – мобілізація. Друге – логістика. Дороги погані. Залізниці в Сосниці немає.

– Не пробували сюди прокласти залізничну гілку?

– У нашій громаді є дотична залізниця, яка трохи торкається Сосниці. Теоретично, звісно, можна, але реально – це важкий проєкт. У нас уся логістика аграрна. Бізнес пристосувався до автотранспорту, купивши собі фури. Думаю, вони б і вагони купили, якби треба було. Тут все залежить від держави, адже чимало питань пров’язано саме з нею.

У нас є ще одна болісна проблема – знелюднення територій. Я зробив аналіз зі смертності і народжуваності в громаді, після того як нам передали реєстрацію з ДРАЦСу смертей, народження, розірвання шлюбу. У 2020 році народилося 28 дітей, 384 особи померло. У 2021-му – 43 народилося, 313 померло. У 2022 -му – 38 народилося, 297 померло. У 2023 році – 31 дитина народилася, 236 померло. У 2024 – 15 народилося, 218 померло. У нас утворюється демографічна прірва. Вчора подивився статистику прогнозу ЄС, де вказано, що до 2100 року Україна втратить 23, 8 мільйона свого населення. Ви уявляєте, яка це грандіозна цифра?

– Виходить, статус селища Сосниця може втратити через 25-30 років?

– За такої динаміки? Не виключено. Я не бачу бажання держави впливати на ці процеси. Немає державної політики розвитку сільських територій, сільських малонаселених пунктів, немає підтримки. За майже 10 років, що я працюю, ми постійно говоримо про Закон, який стосується малонаселених територій. Говоримо, що його ж треба прийняти. Там є багато того, що підтримало б, в тому числі і фінансово, такі селища, як наше. Асоціація підрахувала, що це невеликий ресурс для держави.

Мені, скажімо, для того аби надати послугу медичного працівника чи лікаря на 2 тисячі населення, а це 5-6 населених пунктів і 15-20 кілометрів відстані між ними, потрібно витратити значно більше ресурсу, ніж міській раді середнього за мірками України міста з багатоквартирною забудовою. А надати ці послуги треба. А ще треба, щоб і приміщення було на першому поверсі, щоб воно було доступним. Тому мої видатки в рази вищі. Я не можу за 100 гривень надати послугу на 500 гривень. Так ніде не працює. Але про це ніхто не питає.

– Ви не можете процес демографічної кризи бодай якось локально пригальмувати? Ви й Менська громада – дві в Корюківському районі, де виплачують кошти на новонароджених.

– Мена робить вигляд, що виплачує (сміється). Ми ж платимо реальні кошти. 10 тисяч гривень.

– Але ж ви розумієте, що це не ті кошти, які можуть суттєво допомогти батькам новонароджених?

– Звичайно розумію. Мав би можливість – платив би і в 10 разів більше…

– Ви маєте отримувати якийсь коефіцієнт за те, що мешкаєте на малонаселеній території?

– Мені здається, що ми – люди, які опинилися в несприятливих життєвих обставинах. Просто так склалося і так ми живемо. Є кейс: 1630 рік, коли це була територія Речі Посполитої, тоді польський король ухвалив рішення, що прикордоння, жителів стіни (їх так називали, бо вони реально стояли останнім рубежем і боронили землі від ворогів), на 30 років звільняють від сплати будь-яких податків. Вони просили людей, аби просто жили тут, нікуди не переїжджали і не втікали. Вони готові були платити людям або не брати з них ніяої податі, лише б ті залишилися жити на прикордонні. Люди ж захищають не землі, а свої родини, свої обійстя. Просто земля вона нікому не потрібна.

От я боронив би, наприклад, свою сім’ю, свій будинок. І кожен так буде робити. Якщо ми всі звідси підемо, хто її захищатиме, кому вона стане потрібна? Аграрію? Ні – він один із найперших її покине, адже йому є куди повертатися. У нього є все. Якби ви знали якими масштабами зараз іде скуповування землі – це просто космос! Зараз масово скуповують землі по 1000 гектарів, по ціні 1000 доларів за гектар. От і питання: хто має захищати цю землю? Чия вона? Держава має розуміти, що території будуть завжди. Та росія найближчим часом нікуди не подінеться. Але людям, які тут живуть і тримають цей кордон, треба допомагати. Коли орки йшли, то Чернігів і Чернігівщина стали їм, наче кістка в горлі. Повстали проти окупантів й інші території, Сумщина, Охтирка. Цих людей треба цінувати, берегти. Пам’ятаю, як до війни інвестувалися кошти. Зрозуміло, що зробити метро чи дорогу в Дніпрі краще, адже там велика кількість населення. А в цей час за Чернігівську область ніхто й не думав. Чернігівщина – це територія для експериментів. Проте ми тут живемо і любимо рідний край. І ми теж люди. Маємо свою гідність, самоповагу.

– У той період, коли тривало нове районування і все інше, на чиєму боці ви були?

– Я був активним прихильником децентралізації (сімється).

– Ні, я маю на увазі той момент, коли визначалися з районним центром: Мена чи Корюківка?

– Чесно кажучи, вигідніше чисто логістично було б у Мену їздити. По розвитку, мені здається, Мена відстає від Корюківки. Корюківка – це єдине місто на півночі Чернігівщини, яке розвивається і це пов’язано із промисловістю і традиціями, які передаються з покоління в покоління. Там деякі бізнеси за 30 кілометрів від кордону створюють. Будують заводи площею 60 гектарів. Це треба або щось знати, або ж бути дуже відчайдушним.

– Що громада втратила після того як припинив існувати Сосницький район?

– По-перше, ми втратили частину організацій, які фінансувалися із державного бюджету. Плюс держава скорочується, але я не вважаю, що це погано. Чим менше в нас держави, тим менше нам ставлять на платника податків. Але страждає громада, тому що є організації, установи, підприємства, освітні заклади, які фінансувалися державою. Зараз працює система сплати податків не за місцем проживання, а за місцем роботи, і я вважаю, що це неправильно. Податки на дохід, я не кажу з прибутку, мають сплачуватися на місці. У нас держава все забирає. Президент наказав харчувати дітей безкоштовно. Чудова новація! Я двома руками «за». Але хто за це має платити? Мабуть, голови громад. Сьогодні подзвонили з військової частини з проханням надати 250 тисяч. Питають: «Дасте?». А мені що сказати? Сказати, що не дам? Я відповів, що хоч у нас і скрутно, але виліземо зі шкури і дамо. Десь комусь щось не будемо платити, відпускних, наприклад, але військовим дамо.

– Повертаючись до того, що втратили. Медицина сосницька втратила?

– Ні, медицина не втратила. Вона залишилася на тому ж рівні, що й була. Після повномасштабного вторгнення я почав вести статистику по кожному платнику, ФОПу. Завдяки цьому я бачу, що хтось не заплатив у цьому місяці, а хтось перестав платити в громаду зовсім. Тоді цікавимось, розбираємося – як і чому. А ще спостерігаю щорічно за динамікою.

По лікарні я знаю, що в нас у 2021 році ПДФО було 1 мільйон 600 тисяч гривень, а в 2024 році ця цифра виросла до 2,5 мільйонів. Збільшилась кількість послуг, ми виплачуємо людям зарплату. Лікарня залишилася на тому ж рівні у плані фінансування й доходів. Проте цей рік буде важчим через зміни НСЗУ. Я їх можу зрозуміти, адже вони фінансуються урядом США, який щось переглядає, врізає. Розумію, що це об’єктивна реальність, проте люди не хочуть замислюватися над цим, адже їм легше звинуватити Портного.

Ми суттєво покращили матеріальну базу лікарні. У нас з’явився цифровий рентген, нові УЗД апарати, в лабораторії достойне обладнання. Я зрозумів, що для нас напрямок діагностики є пріоритетним. Хоча в нас і немає достатньої кількості фахівців, проте виявити ранні стадії раку та різні патології ми можемо. Крім того, можемо зробити якісні аналізи, що дасть людям час і можливість вчасно зреагувати на погіршення здоров’я.

А от із лікарями в нас дійсно біда. Я навіть на сесії чесно зізнавався, що лікарі – та частина, де я провалив свою роботу. Не зміг нічого зробити. Не допрацював. Я звик у всіх бідах звинувачувати себе і не шукати винних.

– Чим ви можете переманити до себе гарного лікаря?

– Ми пропонували лікарям певні умови, бонуси. Наприклад, купувати житло, яке вони оберуть. Хоча нового житла в нас не дуже багато, але на вторинному ринку можна купити все, що завгодно. Плюс у нас було передбачено 100 тисяч гривень підйомних для молодих лікарів. Але це не спрацювало.

– Не пробували сосницьких випускників відправляти навчатися в медичні виші за кошт громади, щоб вони потім поверталися і тут працювали?

– Є такі. Але в процесі навчання вони змінюють свою думку.

– А заключити з ними контракт не думали?

– Думали. Ми пропонували нашим дітям платити за навчання за умови, що вони повернуться сюди працювати, проте вони не погодилися. Хоча й не дуже багато дітей іде навчатися на лікарів. З України масово виїжджають наші спеціалісти за кордон, де їх цінують. Наприклад, у Польщі чи Німеччині вони підтверджують свої дипломи і там працюють, заробляючи тисячі. Але не в гривнях, а у євро. Тут держава має втрутитися, адже на локальному рівні ми безсилі. Якщо в Україні не вистачає близько 5 тисяч сімейних лікарів, то проблема не в мені, не в тому, що я не хочу когось брати на роботу.

До прикладу – в Чорнотичах була побудована чудова амбулаторія, куди приїхала працювати молода лікарка. А коли її чоловік пішов служити, вона повернулася до Чернігова. В Чорнотичах вона хотіла жити, ми вже навіть будинок для неї знайшли. Також у нас був анестезіолог, якого мобілізували, відправивши звичайним бойовим медиком. В окопі він отримав поранення хребта. Ви це можете уявити?! По суті, туди, куди мали відправити медбрата, відправили нашого лікаря-анестезіолога. Мабуть, це одна з причин, чому люди не задоволені мобілізацією. Беруть людей на війну, не дивлячись, кого й куди відправляти. А потім не вони, не ті, що беруть людей бездумно, а ми зустрічаємо всією громадою траурні кортежі, стаємо на коліна. Ви знаєте, що в моїй роботі найтяжче?

– Що?

– Похорони загиблих. Це просто неможливо щоразу переживати.

– Пане Андрію, а які найтяжчі рішення ви приймаєте? Назвіть три найнепопулярніші. Ви розумієте, що отримаєте масу негативу, але…

– Перше – ми системно працюємо зі шкільною мережею. Немає в селі дітей шкільного віку – школу потрібно закривати. Друге – системно приймаємо тарифи. Ніколи я не дотував підприємству, воно має бути рентабельним. От коштує вода стільки – значить тариф має бути такий. Третє – зарплати і премії. Я вважаю, що службовці мають отримувати гідні зарплати. Хоча в нас рівень оплати праці низький. Переконаний, що зарплати в місцевому самоврядуванні смішні, якщо їх порівнювати із зарплатами держслубовців.

Наприклад, колишній помічник судді в Сосниці, який зараз у нас працює начальником відділу, отримує 12 тисяч гривень. В той же час клерк у районній адміністрації, пенсійному фонді чи в соцзабезі, має зарплату від 20 тисяч гривень. У судді зарплата теж стартує від 20 тисяч. Якщо й брати наші зарплати, то їх треба порівнювати з іншими. І я дуже вас, як медіа, прошу це також робити. Так буде виглядати коректно і зніматиме напругу в спільноті.

Взяти, до прикладу, зарплату поліцейського, який прийшов після ПТУ і отримує 35 тисяч гривень. Або взяти секретаря чи діловода в суді. І люди критикують будь-які наші премії, але ж не я винен у тому, що в місцевому самоврядуванні є посадові оклади 5 тисяч гривень. Такий порядок цифр держава визначила. Вона вважає, що це ОК! А я ні, не вважаю так, бо бачу, як ці люди працюють щодня. І як я маю людині дотягти, аби вона отримала хоча б 12 тисяч гривень? Так, я виписую премію. Згадка в ЗМІ про цю премію – просто “новинна бомба”, яка викликає у людей тільки негатив. У них складається враження, що ми – злочинці, які вкрали ті гроші.

Вчора я вперше коментував допис у соцмережах. От люди говорять: роздуті штати. З чого вони це взяли? Для того, щоб так говорити, потрібно знати цю кухню, варто взяти параметри, такі як: кількість населення, площу, відсоток витрати на апарат управління. У Мені в міськраді – 40 чиновників, точніше 44. У нас – 31. Хоча раніше в районній адміністрації у цьому ж приміщенні сиділо 100 працівників, які отримували гроші від держави. У нас у 2020 році від адміністрації приходило 9,5 мільйонів ПДФО. А зараз наша міськрада дає 1 мільйон 300 тисяч, замість 9. Держава своє скинула, нічого не дала взагалі натомість. Раніше утримувалися за державний кошт не тільки педагоги в школах, а й опалювали приміщення шкіл, купували й заправляли автобуси, платили зарплату обслуговуючому персоналу. А тепер держава на нас усе це скинула, наклавши ще функціонал на ці гроші. Але ж воно так не працює. От питають: де внутрішні резерви? А вони вичерпуються.

Коли я сюди прийшов – аграрії платили 3%, то це хвала Богу, що так. А було й 2%, і, навіть 1%. А зараз у нас нема менше 12%. 10% сплачують місцеві, а 12% – немісцеві. Якийсь потенціал є, але він мінімальний. Коли йшли на децентралізацію, то говорили про 80% ПДФО, чи 70. Де вони? Їх немає! А вони б якраз збалансували ситуацію, дали можливість перекрити те, що держава припинила дофінансовувати.

– Щось мені здається ви від цих розмов аж “завелись”…

– Та є трохи. Мене завжди розмови про “величезні” зарплати в селищній раді трохи заводять (сміється). Кому здається, що тут хліб з маслом, нехай приходить і спробує.

– Як ви відпочиваєте від роботи?

– Займаюся спортом. А ще вільний час намагаюся проводити з сім’єю, з дітьми. Діти ростуть і я хочу ними натішитись. У мене таке бачення, що коли вони трохи подорослішають, моя увага їм буде не так потрібна, як зараз.

– Нема бажання на все махнути рукою і поїхати в інше місце? Ви можете собі дозволити виїхати жити в Чернігів, наприклад?

– Я можу собі дозволити поїхати і в Київ. І роботу там знайти. Але вважаю, що не треба забувати, що я служу в органах місцевого самоврядування, де ключовим є слово «служу». Мене люди обирали на цю службу і треба про це пам’ятати. Можна і релігійний підтекст шукати, що будь-яка влада від Бога. Можливо. Але, насправді я служу дуже давно. З 16 років, коли пішов навчатися в університет МВС. Я не служив тільки три роки, працюючи приватним адвокатом. Потім знову пішов на службу по мобілізації у 2015 році і зі служби знову прийшов на службу. Фактично я служу все життя. У мене завжди було бажання мати свою справу, власний бізнес і розвивати його, але ловлю себе на думці, що в мене може й не бути тих здібностей і навичок, які потрібні у бізнесі.

Чиновникам держава заборонила займатися іншою діяльністю незрозуміло чому. Я розумію, якщо є конфлікт інтересів. А чому я не маю права тримати власний магазин, тим самим гідно забезпечувати власну родину? Хіба це погано? Тим більше, якщо при цьому я зміг би сумлінно виконувати основні обов’язки. У нас культивують бідність замість того, щоб культивувати достаток. Чим більше самодостатніх, заможних людей, тим краще для суспільства. В Україні варто будувати суспільство заможних людей, а не навпаки.

Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»