Аліна Авраменко: “Про те, що чоловік пішов добровольцем на фронт, я дізналася лише тоді, коли він загинув”

Чи можна прожити без смаколиків? Можна, але досить важко від них відмовитися. Особливо від класичних, із вмістом цукру і різних добавок. Альтернатива – корисні, натуральні солодощі. Так вирішила для себе Аліна Авраменко із Сосниці після народження сина. І от вже понад 5 років  займається власною справою – виготовляє та реалізує пастилу та інші натуральні солодощі. А ще Аліну в селищі знають, як затяту екоактивістку. Вона сортує сміття та відправляє його за власний кошт на сортувальну станцію.

Вона вже понад рік мужньо витискає із себе сили, аби жити, не впадати у відчай, продовжувати власну справу і розвиватися далі. Життя Аліни перевернулось в лютому 2023-го, коли в її дім постукала чорна звістка з Бахмуту. У цьому місті бездонної української стійкості та сміливості загинув  її чоловік – Андрій Авраменко. Цього року, 23 лютого, в день народження Андрія, на стіні Будинку дитячої та юнацької творчості встановили пам’ятну дошку. Саме тут Андрій у мирний час навчав місцевих дітлахів премудрості вільної боротьби, передавав свої вміння та досвід.

• Я й до сьогодні в це не вірю, – говорить Аліна. – Андрій для мене живий.

Залізничний транспорт, менеджмент і…пастила

– Ви народились тут, у Сосниці?

• Так, я – сосницька. Навчалася в довженківській гімназії. Закінчила десять класів і вступила до столичного залізничного технікуму. Він правильно називається коледжем транспортної інфраструктури.

– Справді любили залізницю і потяги?

• Та ні (усміхається). То було не через велике бажання чи за покликанням. Так склалося. Добре, що вчасно зрозуміла, що не туди пішла. Пізніше закінчила Міжгалузевий інститут управління. Бакалавр з менеджменту. Все зробила для того, аби здобути вищу освіту і щоб батьки були задоволені. Після навчання прожила ще кілька років у Києві. Але зрозуміла, що столичне життя для мене занадто гамірне, перевантажене. Не моє, словом. А тут якраз ще й обставини відповідні склалися. Повернулася назад до рідної Сосниці.

– І які ж саме обставини змусили повернутися додому?

• На той час в країні розгулялася криза. Мене звільнили з роботи, не виплатили зарплату. Таке траплялося тоді часто, особливо в приватному бізнесі. Житла свого у мене не було. Винаймати – потрібні гроші. Їх теж не мала. Шукати якусь нову роботу також не планувала. Тому рішення вигулькнуло саме по собі – їхати додому! Зрештою я сім років в Києві прожила. Цього було достатньо, аби зрозуміти, що це велике місто не для мене. Мій життєвий ритм мав бути розмірений, спокійний. Там, де багато природи, зелені, річка. Саме тут, в Сосниці, мені комфортно. Це моє. І я тут своя.

– Природа тут надихає і заворожує. Гаразд. Повернулися в Сосницю і що далі?

• А далі – займалася тим, що подобається. В дитинстві ходила на хореографію. Коли жила в Києві, продовжувала займатися танцями. Вони мене заспокоювали, тримали в тонусі. І от повернулася і… почала працювати хореографом у Будинку дитячої та юнацької творчості. Близько 10 років навчала дітей хореографії. За цей час вийшла заміж, народився син Тимофій. Коли він став підростати, питання про корисні солодощі стало актуальне для мене. Почала займатися виготовленням пастили. Перші свої вироби сушила в духовці. Пізніше – придбала професійний дегідратор. Коли пастила вже почала займати в моєму житті більше часу, ніж уроки хореографії, залишила танці. Було, звичайно, сумно від того, але процес виготовлення продукту займав досить багато часу й уваги: переробити сировину, висушити, скрутити, оформити. Особливо, якщо перед якимись святами багато замовлень і доводилося працювати вночі. Тому рішення, вважаю, було логічне.

Пастилу Аліна Авраменко виготовляє виключно з продуктів, що вирощуються на Сосниці та навколишніх селах. Яблука використовує з власного саду. А ягоди та деякі інші фрукти купує у знайомих садівників. Закуповує у великій кількості, заморожує. Вся продукція екологічно чиста. Спочатку для того, щоб була солодша пастила, Аліна додавала банани. Згодом відмовилася від цього. Детально вивчила рецептури, почитала дослідження дієтологів і зрозуміла, що найбільшу користь організму приносять саме сезонні фрукти та ті, які ростуть в домашніх умовах. Раніше, коли закінчувалися домашні яблука, вона купувала магазинні. Згодом, коли набралась досвіду, відмовилася. Навчилася вчасно заморожувати достатню кількість власної сировини. До складу пастили деколи додає натуральний йогурт з козячого молока, який замовляє у фермерів. В деяких видах пастили є горіхи. Їх теж купує у перевірених виробників. Якісно приготована і висушена пастила Авраменко, може зберігається до пів року.

– А що із замовленнями? Більше з Сосниці купують чи інших регіонів?

• До війни сосничани брали більше пастили, оскільки я активно вела соцмережі. Мами замовляли для діток багато. Сьогодні більше клієнтів по Україні – Київ, західні області. Є замовлення і по нашій області. Маю постійних клієнтів. Ще в довоєнний час я, окрім пастили, виготовляла інші солодощі: шоколадні цукерки, шоколадки без цукру. Нині корисні солодощі відійшли на другий план. Крім того, маю ще одне захоплення, якому теж близько 5 років. Випікаю хліб на заквасці. Однак великих замовлень не беру. Це заняття потребує чималих зусиль. Маю кілька постійних замовників.

ЕКОактивістка

– Про початок власної справи ви розповіли, а розкажіть про себе, як про екоактивістку. Коли почали приділяти цьому увагу? Паралельно з бізнесом?

• Ні, це почалося набагато раніше, майже 10 років тому мене зацікавила ця тема і я почала вивчати її. Про те, що саме треба робити, щоб якнайменше було шкоди живій природі. Як жити за принципом “нуль відходів”. А тоді вже, як народилася дитина, зайнялась цим практично. Для початку відмовилась від одноразових підгузків. Замовляла і користувалася багаторазовими. Просто добре знала, як довго одноразові потім розкладаються, яка від них шкода довкіллю. І згодом уже більш свідомо стала до цього ставитися. Майже чотири роки сортую сміття. Не користуюся сміттєвими баками. Зовсім. Для мене це дуже важлива і принципова тема. Органічні відходи неодмінно несу на грядку, на компост. А решту – сортую, очищаю і відправляю на сортувальну станцію. До війни така станція була в Чернігові. Потім вона закрилася. Хоча і нелегко займатися сортуванням, оскільки на пересилку і переробку цієї  сировини я витрачаю власні кошти. Але полишати цю справу не буду. На жаль, у нашій країні немає культури сортування сміття. Не доросла ще Україна. І зацікавлених людей на державному рівні, які б розуміли всю глибину цієї теми, не так багато. Може згодом з’являться…

– Важко з вами не погодитись. А не відчували на собі якогось упередженого ставлення з приводу сортування сміття? Не чули від людей “нащо воно тобі треба?”

• Звісно чула. І не раз. Рідні також мене не розуміли, жартували. Але я це роблю і далі робитиму. А от чоловік, хоч і жартував наді мною, але підтримував. Він дуже любив солодке, особливо цукерки. Їв їх щодня, обгортки від них складав в окрему коробочку. Цим ніби допомагав у сортуванні. Мою пастилу полюбляв. І служити, як пішов, то всі знали, що без цукерок він жити не може. Ця надмірна любов до цукерок в нього ще зі школи. Він постійно багато тренувався і займався спортом, тому проблем з фігурою не мав.

АНДРІЙ

– Аліно, якщо ви вже згадали про свого чоловіка, розкажіть про нього. Як потрапив на фронт? За повісткою чи добровольцем?

• З 2021-го Андрій працював у відділі освіти й паралельно був тренером з вільної боротьби. Займався з дітьми у Будинку творчості. Дітлахи його обожнювали. А він їх дуже любив. Вкладався у них до краплини. Від самого початку повномасштабного вторгнення багато волонтерив: доставляв продукти, допомагав тим, хто цього потребував. Вони придумали з хлопцями передавати продукти на мотузках через зруйнований від вибуху міст. Одразу записався до місцевої тероборони, виходив на нічні чергування. А вже коли відкрився військкомат, він одразу туди пішов і попросив, щоб його взяли. Це було в квітні 2022-го. Про те, що чоловік пішов добровольцем на фронт, я дізналася лише тоді, коли він загинув. Мені, усім рідним і знайомим Андрій сказав, що його мобілізували. Навіть приносив той клаптик, типу «повістку”. У всіх було багато питань, за яким саме законом його взяли у військо? Андрій – кандидат у майстри спорту з вільної боротьби. Мав серйозні спортивні травми коліна, відірваний меніск. В Збройних Силах не служив, був непридатний. Але оце бажання піти – це для нього був кодекс честі. Він був завжди чесною і порядною людиною. А допомагати іншим і не стояти осторонь – це принцип його життя. Дуже хотів піти захищати. І пішов…

– Андрій одразу на передову потрапив?

• Спочатку на прикордонні Сумської області до січня 2023 року служив. А потім разом зі своїм підрозділом поїхав під Бахмут. Практично без підготовки. Андрій міг не поїхати, міг звільнитися по догляду за батьком, бо той тяжко хворів. Однак він навіть думки такої не припускав. Андрій не з тих, хто боявся і шукав шляхи, аби «відкосити». Тому у штурмову бригаду пішов добровільно. Він завжди був справжнім чоловіком і я мала якось прийняти цю позицію.

– Коли ви почули звістку про загибель?

• 5 лютого Андрій загинув. За 2 тижні після приїзду під Бахмут. Там було пекло. І він в це пекло пірнув з головою. Через тиждень так званої підготовки. Я не те, що не могла повірити, я навіть не сприймала це як факт. То був такий незрозумілий, страшний шоковий стан, який не можна пояснити. Думаєш: “Це якась помилка, все буде нормально, він повернеться”. Тим більше про те, що вони виходять на позиції, що в таких умовах перебувають, він про це взагалі нікому нічого не говорив. Тільки від пораненого побратима Андрія, який родом із Сосниці, я дізналася, в якій ситуації був мій чоловік.

Минув понад рік від дня загибелі Андрія, але Аліні й досі не віриться, що він уже ніколи не повернеться. Вона його чекає щодня. Разом із сином Тимофієм. Він росте без батька. Зараз навчається в третьому класі, йому 8 років. Характер у Тимофія татків: справжній партизан, мало що говорить, більше тримає все в собі. І слово в нього таке ж тверде, як у батька. Про тата згадує часто, але говорить на цю тему неохоче. Аліна і не намагається розпитувати, щоб зайвий раз не травмувати. Знає, що хлопцеві важко. Зв’язок з татом у Тимофія дуже сильний. Вони завжди були разом: на тренуванні, на прогулянках, в іграх.

• Я так інколи сиджу й уявляю: от коли б я в такому віці втратила когось із батьків, як би я це пережила? – говорить Аліна. – Не знаю… Це дуже тяжкий біль. Тому зараз Тимофій більше до дідуся тягнеться. Богу дякувати, що є у нас і дідусь, і бабуся. Це найрідніші люди, від яких ми з сином отримуємо найбільшу любов та підтримку.

– А з кимось із побратимів чоловіка спілкуєтесь?

• Так, ми до сьогодні спілкуємося з найближчим побратимом чоловіка. Ця підтримка для мене теж дуже важлива. Бо дуже люблю послухати, коли він розповідає про мого Андрійка.

– Попри складні життєві обставини ви не опускаєте руки. Продовжуєте свою справу. Це викликає повагу. А чи є плани на майбутнє щодо розширення бізнесу?

• У теперішніх умовах важко щось планувати. Але плани є. Все це потребує багато і фінансових, і фізичних вкладень, помічників. Поживемо – побачимо. Вірю в краще, не опускаю руки, працюю, живу. Правда, зараз менше комунікую в соціальних мережах. Це теж впливає на бізнес. Та я не готова зараз до публічності. Обмежила доступ до особистих сторінок в соціальних мережах. Практично не фотографуюсь зараз. Тому вибачте, наше інтерв’ю також буде без моїх “свіжих” світлин. Смаколики мої фотографуйте краще…

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання “Місцеві медіа” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Юлія Дем’яненко, «Місцеві медіа»