Пізнього вечора 18 січня 1953 року оперативники по морозі добиралися до глухого Загребелля під Сосницею. Шукали студента-філолога, який, відчувши стеження, потай поїхав із Києва додому. Знайшли. При обшуку вилучили єдиний доказ «ворожої діяльності» – книжку «Українська муза». За неї Миколі Адаменку дали десять років таборів.
Народився він тут-таки, у Загребеллі Сосницького району, 20 грудня 1931 року. Хлопцем учащав до Сосницького краєзнавчого музею, де директорував Юрій Виноградський – саме він посіяв у малому любов до рідної історії.
1950 року Микола закінчив Сосницьку школу й поїхав до Київського університету. Мріяв про журналістику, але туди не пустили: у дитинстві був на окупованій території. Лишився філологічний факультет. Уже тоді він писав вірші – тихі, але з виразним несприйняттям колгоспної системи.
Кінець 1952-го. Держбезпека готувала показовий процес над вигаданою підпільною студентською організацією, яка нібито складалася зі студентів київських вишів. Спершу заарештували одногрупника Адаменка, потім – його самого, а згодом і третього в справі, Ростислава Доценка. «Студентська трійка».
Ордер на арешт ствердив сам генеральний прокурор республіки Роман Руденко – той, хто за два роки до того був головним обвинувачем від СРСР на Нюрнберзькому процесі. Під час слідства Адаменка допитували двадцять чотири рази. Усе обвинувачення трималося на конспектах, листах і тій самій книжці «Українська муза».
14 травня 1953 року суд виніс вирок: десять років таборів і три роки обмеження в правах за статтями про «антирадянську агітацію». Покарання Микола відбував у Нироблагу на Північному Уралі – валив ліс.
Згодом він з гіркою іронією напише про себе: «Я писав віршата кволі і за них позбувся волі».
У червні 1956 року його звільнили – через відсутність складу злочину. Але не реабілітували. А без реабілітації на нього й далі дивилися як на «неблагонадійного».
Почалися роки поневірянь. Вантажник на залізничній станції, різнороб у колгоспі, обліковець, бригадир садово-городньої бригади. Заочно вступив до Борзнянського технікуму плодоовочівництва. Аж 1962 року прийшла реабілітація – і тоді Адаменко зміг відновитися в університеті на четвертий курс заочно.
Він став учителем. Спершу викладав українську мову, літературу й музику в Полюшкинській школі на Новгород-Сіверщині, а через вісім років переїхав до Сосниці – у школу імені Довженка, де працював до самої пенсії.
Був у цьому свій збіг. Ще студентом Адаменко писав дипломну роботу про творчість Олександра Довженка – земляка-сосничанина, чия «Зачарована Десна» оспівала ту саму землю. Тепер він учив дітей у школі його імені, а згодом багато зробив і для Сосницького музею Довженка.
Найдивніше почалося потім. Людина, яка відсиділа за вірші, перша поетична збірка якої – «Повінь» – вийшла лише 1985 року, коли авторові було вже за п’ятдесят.
Далі книжки пішли одна за одною: «Цвіт на морозі», «Прагнення неба», збірки катренів, автобіографічний роман «Закон – тайга» про табірні роки. Його вірші – це болісні роздуми про долю Батьківщини й власного покоління за тоталітарної доби та заклик до духовного відродження нації. За них Адаменко дістав обласні премії імені Бориса Грінченка та Михайла Коцюбинського. 1988 року його прийняли до Спілки письменників. Він іронізував і з цього: «Я член СПУ і козячий пастух…».
Але писав він не лише вірші. Адаменко став, по суті, головним літописцем Сосниччини. Заснував місцеве товариство «Просвіта» імені Шевченка. Під його орудою вийшло кілька варіантів «Історії Сосниці та її довкілля». Він повертав із радянського забуття замовчувані імена – зокрема міністра УНР Михайла Ковалевського, написав вірш про Скиданову сосну, на якій козаки скарали полковника Якова Скидана.
За все це 2005 року його відзначили орденом «За мужність», а 2009-го – званням почесного громадянина Сосниччини.
Микола Адаменко помер 7 травня 2022 року в Сосниці, на 91-му році життя. Учитель, краєзнавець, поет, якого колись держава кинула за ґрати за книжку віршів.
У цьому й була його тиха перемога. Та сама влада, що відібрала в нього десять років за любов до українського слова, не змогла відібрати саму цю любов. Він повернувся в рідне містечко й до кінця життя вчив дітей читати, писати й пам’ятати, хто вони.
Джерела:
Вікіпедія; Енциклопедія Сучасної України; Музей дисидентського руху (ХПГ); ЧЕline; ОУНБ ім. Короленка.
Світлини: портрети Миколи Адаменка – Музей дисидентського руху (museum.khpg.org) та ОУНБ ім. Короленка; Покровська церква, музей і садиба Довженка в Сосниці – Wikimedia Commons.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Сосниці чи спогади про Миколу Адаменка – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot