Чернігівщина. Корюківський район. Сосницька громада. Село Кудрівка…
Зазвичай тут все починається з туману над озером та річками, світанкового пташиного співу, кукурікання крикливих півнів, мукання місцевих корівок, котрі нагадують господарям, що час підніматися на вранішню дійку… А потім село наповнюється іншими звуками, запахами та відчуттями. От серед запахів наймиліші, наприклад, нам з Катериною, це ті, що витають у повітрі після щойно скошеної зеленої травички або ж духмяніють із цеберка з молочком, ще теплим і таким… Ну, це словами важко описати. І ті з них – найвлучніші та найдоречніші – принаймні зараз десь грають з мізками авторів цієї розповіді в піжмурки. Ми з Катею їх знайдемо, неодмінно знайдемо, але пізніше.
Власне, і саму Кудрівку, і божественні краєвиди, між яких вона органічно вмостилася, і місцевий люд можна описувати довго. Однак, якщо говорити коротко, то скажемо так: це не просто село, а справжня дивовижа, що об’єднала в собі глибоку історію, працелюбство, силу волі і… несподівану амбіцію. Про цю амбіцію розповімо пізніше.
Крізь віки: з чого почалася Кудрівка
Село вперше згадується 1672-го як маєтність генерального судді Івана Домонтовича. Персона його досить суперечлива. Кажуть, що він більше на Московію працював, чим дуже похитнув автономію України. Московські царі для своїх прислужників не шкодували вотчин. Тому Домонтович і нажив чималих статків, і дослужився до високого чину. Як воно було насправді, то вже справа істориків. І їм з’ясовувати ще є багато чого. У тому числі і до коріння Кудрівки варто було б докопатися, бо та згадка 1672-го то лише те, що знайшли на поверхні. Перед цим село було у володінні третього гетьмана Лівобережної Гетьманщини Демка Ігнатовича, він же – Шумейко «Многогрішний». Тому історикам є куди «копати» – поселення на місці сучасного села і навколо нього існували ще за княжих часів.
Під Домонтовичами Кудрівка, схоже, була недовго. Бо, за указом гетьмана Івана Мазепи 1687 року, землі над річкою Лютою з двірцем, бором, млинами й гутою перейшли у володіння судді Сави Прокоповича. А вже у XVIII столітті село мало церкву, школу, шпиталь, 195 селянських дворів. Відомо, що отаман Лаврін Лишній із Кудрівки пройшов вісім бойових походів — це нащадки ще тих, хто тримав у руках козацьку шаблюку.
Тетяна Гончаренко: “Ми не зникаємо — ми ростемо”
На одному з футбольних матчів (за місцеву команду вболіває все село!) нас зустрічає Тетяна Гончаренко, староста Східного старостинського округу. Вона з тих, хто не розповідає історій — вона їх проживає щодня сама.
“На сьогодні в нашій Кудрівці та сусідній Кіріївці мешкає близько 800 осіб. Люди не виїжджають — навпаки, приїжджають, у тому числі переселенці. За останній рік у нас оселилось 7 родин”, — з гордістю говорить староста.
На особливу повагу, попри війну, заслуговує розвиток села. Зокрема запуск сирзаводу.
“Його мали відкривати в день початку повномасштабного вторгнення. Але запустили в квітні. Сировину беремо від місцевих — люди тримають понад 100 корів! І навіть у мінус працювали, бо треба було зберегти клієнтів. Їздять до нас технологи з Мени, постійно вдосконалюють виробництво. Працюють тут місцеві, дякувати Богові, місця робочі є.
Наша найбільша мрія — щоб настав мир. А ще — щоб до нас їхали жити, щоб розвивалося село. Ми маємо все, аби бути привабливими – і для життя, і для інвестицій”, — каже пані Тетяна.
У Кудрівці є церква Різдва Богородиці, вона зберігає спокій віків. Є школа, яка останнім часом стрімко прогресує. Є «Нова пошта», бібліотека, будинок культури. Все працює. Навіть мобільний зв’язок недавно налагодили — після появи нової вежі Vodafone.
Школа — основа села
Про існування і перспективи села найкрасномовніше говорить школа. І тут вона — не просто навчальний заклад, а місце, яке об’єднує людей і громади Кудрівки та Кіріївки.
Оксана Рудя, директорка Кудрівської школи, щоранку долає понад 20 кілометрів — на роботу дістається із Сосниці.
— Я їжджу в Кудрівку щодня. І буду їздити доти, поки тут є діти, — каже вона з усмішкою, у якій є втома, але разом із нею ще й впертість та чимала стійкість.
Навчання у місцевій школі відбувається офлайн. Є укриття. У класах — тепло, на дошках — формули й вірші, на стінах — малюнки учнів. У той час, як реформи МОНу ставлять «хрест» на неперспективних сільських школах, Кудрівка навпаки — тримається за свою. І триматиметься далі.
— Ми не закриємось, — каже пані Оксана.— Я в це вірю. Ми — не «залишкова школа». Ми — школа майбутнього. Навіть попри те, що невелика. І у нас є люди, які зацікавлені в тому, щоб і школа, і саме село розвивалися. Знаєте, все залежить від людей. У Кудрівці є небайдужі люди, яким до всього є справа. Староста наша, є багато інших активних мешканців. Є Роман Солодаренко. Він місцевий. Має великий бізнес у столиці. Але інвестує в Кудрівку, у Кіріївку. У школу нашу. У наш сирзавод. У місцевий футбольний клуб…
Футбольний клуб «Кудрівка» і… Ліга чемпіонів
Футбол у Кудрівці — не просто гра. Це окрема релігія. Роман Солодаренко, президент ФК «Кудрівка», народився в Кіріївці, потім родина переїхала в Кудрівку. Тут ходив у школу. З дитинства «хворіє» футболом. Сам грає. Навіть до цього часу, у свої 40 з маленьким хвостиком років, виходить на поле. А починав він власні футбольні студії ще в тій кудрівській сільській команді, що грала на першість району у «нульових».
— Я змалку марив футболом. Грав за Кудрівку. Нам тоді в кінці 90-их і на початку «нульових» завжди чогось не вистачало – то форми, то м’ячів. Але ми все одно збиралися, виходили на поле, забивали, пропускали… За честь села стояли до кінця. Я тоді грав і мріяв про велику команду. Сьогодні — я граючий президент професіонального футбольного клубу. І цей клуб у Кудрівці, – говорить Роман Васильович.
— В Україні це унікальний випадок. Такого ніде і ніколи не було. Професіональний футбольний клуб з населеного пункту, де мешкає всього близько чотирьох сотень людей, – розповідає голова Сосницької громади Андрій Портний. – Я і сам люблю футбол. Просто обожнюю його. Але до рівня обожнювання цієї гри Романом Солодаренком навіть і близько не доріс. Він просто якийсь… Ну, у доброму розумінні, він якийсь навіжений. Йому все мало. Грали на область – виграли. Пішов в аматори на Україну. Там усе повигравали – гайнув у професіонали. Другої ліги було замало – її теж виграли, потрапили в першу лігу ПФЛ. Але Роману Васильовичу і перша ліга затісна… Тепер – УПЛ!
Для Сосницької громади такий футбольний клуб – це вагома точка зростання. ФК «Кудрівка» зареєстрована в громаді. Податки йдуть сюди. Навколо клубу розбудовується інфраструктура, нові бізнеси. Це дуже перспективно…
— Наша сила в тому, що ми маленькі і дуже амбітні, – усміхається Солодаренко. — У нас грають тільки ті, хто щиро хоче грати в футбол, у кого горять очі на полі. Ми сім’я — справжня футбольна родина.
Стадіон у Кудрівці — це дивовижа для будь-якого села. Навіть для міста. Він сертифікований для проведення змагань у Професіональній футбольній Лізі України. Однак для Української Прем’єр-ліги він наразі не підходить. Домашні матчі нового сезону в елітному футбольному дивізіоні «Кудрівка» проводитиме на столичній «Оболонь-Арені». А на кудрівському стадіоні відбуватимуться дитячі турніри, кубкові ігри обласного рівня, інші змагання. Тренування тут — щоденні. Діти, дорослі, аматори, а інколи і профі — поле ніколи не буває порожнім. ФК «Кудрівка» має ще й базу на Київщині — в Бузовій. Там готель, поля, відновлення. Але серце клубу, за словами Солодаренка, — тут, у Кудрівці.
А тепер і про амбіції, про які обіцяли розповісти на початку. Між іншим, УПЛ – то вже не амбіція для Романа Солодаренка. У нього є інша дуже амбітна амбіція…
— У мене є багато мрій. Колись про деякі з них я вже казав,— говорить пан Роман. — Тоді ми ще грали на першість області. Зокрема була мрія про Прем’єр-лігу. Я так і казав: мрію, щоб «Кудрівка» грала в УПЛ! Хтось тоді сміявся, хтось, може, біля скроні пальцем крутив, мовляв, у хлопця щось з головою не все гаразд. І от ми вже в УПЛ. Маленьке село Чернігівської області, а поряд – «Динамо» (Київ), «Шахтар», «Кривбас», «Зоря» «Олександрія», «Карпати»… Мрія збулась. Ми йшли до цього… Ну, не зовсім довго, але впевнено. Тепер у мене є ще одна мрія…
— Скажете яка?
— Скажу (усміхається). Я хочу, щоб у Кудрівці колись перед футбольним матчем заграв гімн Ліги чемпіонів. І щоб це була саме гра Ліги чемпіонів. І однією з команд-учасниць була «Кудрівка».
— ???
— Так, це така у мене мрія. Але є ще одна. Дуже заповітна. Навіть не мрія, а глобальне бажання. Хочу, щоб війна закінчилася нашою перемогою, щоб хлопці повернулися додому, щоб настав мир, щоб Україна відбудувалася і відновилася. А після цього можна з «Кудрівкою» і в Лігу чемпіонів…
Катерина База, Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI