Жителька села Вільшане Ніна Панченко нещодавно побувала в Сосницькому музеї Олександра Довженка. Вона є авторкою книг “Вільшане на хвилях часу” (2019), “Прадавні вільшанські стежки” (2020), а в 2023 році була видана і третя книга письменниці та краєзнавиці – “Млин долі людської”. Всі видані книги є в музеї.
Ніна Василівна погодилась поділитися історією написання своїх творів та розказати трохи більше про себе.
- Пані Ніно, ви все життя вчителювали, розкажіть трохи про себе: де навчалися, працювали?
-
Народилася я в Холмах, закінчила школу, вступила до Ніжинського педінституту (тепер це університет), потім жила і працювала на Новгород – Сіверщині вчителем. Тоді викладала ще російську мову та літературу (хоча з відомих причин вже тривалий час називаю себе “просто вчитель”). Пізніше викладала зарубіжну літературу. З 1986 року переїхала у Вільшане, працювала заступником директора, вчителем. Разом із чоловіком мешкаю тут і нині.
-
Ви вийшли на заслужений відпочинок і вже тоді почали займатися літературною та краєзнавчою діяльністю. Відколи вирішили писати? Хто чи що посприяли цьому?
-
Знаєте, людина завжди намагалась зазирнути в минуле. Теперішнє ми знаємо і бачимо. Що буде – не можемо знати, тому чекаємо. А от коріння наше, земля древня й загадкова, село, яке стало рідним, його давнина… Це все стало хвилювати мене в якийсь момент. Одного разу в сільській бібліотеці довго розмовляли із її завідувачкою про нові книжки, літературу і різні проблеми. І вона мене запитала: “А не хотіли б ви написати книгу про села Сосниччини?” Тоді я подумала: “А як це, а чи варто, а де брати джерела? А як люди це все сприймуть?”
Прийшла додому й питаю чоловіка: “Ану, пройдися подумки вулицями села, що б ти міг про нього розказати, написати?” Відповіді не було. От тоді й вирішила: писати треба. Звідки почати? Від місця, де стоїть знак і написано “Вільшане”. Відтоді все і закрутилося.
- На початку до яких джерел зверталися?
-
Зібрала деякі матеріали з бібліотеки, зі школи, людей розпитувала. Небагато чого знайшла. Потім звернулась до краєзнавчого музею ім. Юрія Виноградського в Сосниці, опрацювала книги Володимира Вороб’я “Моя Волинка”, Миколи Адаменка “Сосниця і Сосниччина на хвилях віків” і багато інших. Переглянувши багато матеріалів, щось почало вимальовуватись…
Коли закінчила роботу над першою книгою, невдовзі взялася і за другу, де мої “шукання” пішли ще далі, називається вона “Прадавні вільшанські стежки”. Її тематика сягає найдавніших часів.
- Розкажіть детальніше про свою третю книгу. Ви її почали писати під час повномасштабного вторгнення?
-
Ні, починала я писати ще до 24 лютого, вона була не закінчена. Я досліджувала матеріали з історії села Вільшане за часів Першої світової. Трішки розказала в книзі, бо мій дід загинув саме тоді. Син його – у Другу світову. Щоб краще дослідити і написати про ці часи, я опрацювала книгу Михайла Малиша “Їх пам’ятатиме Сосниччина”. Ми разом із краєзнавцем знаходили архівні фото, збирали інформацію. Здавалося, вже все: майже зібрано, допрацьовано, дописано, але прийшло 24 лютого 2022 року… Тепер мій син служить зараз. Тепер він на цій війні.
-
Ознайомившись з вашим літературно-краєзнавчим досвідом хочеться запитати про подальші плани. Четверта книга буде?
-
Так, це книга про мистецтво. Великий альбом на 46 сторінок з описами “Краса української вишивки ХХ ст. Світ краси рідного краю”. Тут зібрані зразки вишивок Сосниччини, ілюстрації кольорові. Чекає у видавництві свого часу.
Мені дуже приємно, що мої книги зацікавили людей, я відчуваю, що виконала щось важливе.
Більше інформації за посиланням
http://tinyurl.com/mrxn48db
Підготувала Наталія Кашира